Країна

Придумана бідність

Капкан соціальних допомог і власної безініціативності не дає українцям вибратися з бідності

Частина українців, яких називають незаможними, могли б жити краще. Але капкан соціальної допомоги та власної безініціативності не дає їм вибратися з бідності

 

Максим Бутченко

 

 

40-річний столичний мешканець Дмитро Пєшкін, батько трьох дітей, працює вчителем фізвиховання у сільській школі під Києвом. У середньому на місяць за свою працю він отримує 7 тис. грн — для сімейних потреб цього відверто мало. Тому Пєшкін періодично підробляє охоронцем, а тепер замислився про заробітки в Європі. Але ця ідея у нього "стоїть на паузі": фізрук упевнений, що нова влада, якщо вона подолає "опір олігархів", легко могла б підняти вчительські заробітки до щомісячних 24 тис. грн. Таку суму Пєшкін уже вважає прийнятною. І тому чекає, що зробить команда Володимира Зеленського.

Із надією дивляться у бік державної скарбниці багато українців: за даними Держстату, майже третина населення, тобто 11,1 млн осіб, має середній дохід на душу населення менший за 3,2 тис. грн на місяць. І Пєшкін з урахуванням усіх непрацездатних представників своєї сім'ї — один із них. Але його історія, як і у сотень тисяч співвітчизників, — це не просто розповідь про бідність людей, які працюють. В Україні, на думку соціологів, існує своєрідна "культура бідності".

У 2019 році Центр близькосхідних досліджень спільно з аналітичним центром Українського католицького університету (УКУ) проаналізували цей феномен на прикладі жителів двох райцентрів Херсонської області.

Регіон, за словами Оксани Міхеєвої, професорки кафедри соціології УКУ, обрали не випадково: Херсонщина відома ефектом "одномоментної бідності" — значна частка її населення втратила звичні джерела грошових надходжень через анексію Росією Криму. Бо змінилися туристичні потоки, область стала прикордонною, порушився зв'язок зі степовим Кримом.

"Ми досліджували маленький шматочок бідності, але зате зрозуміли, як вона працює глобально, у розрізі всієї України, — каже Міхеєва. — Бідність, безумовно, це поєднання економічних реалій і ментальності, способу мислення".

Бідність живе у головах

З особливостями національної бідності Володимир Омелян зіткнувся навесні 2019-го, коли очолював Мінінфраструктури і тоді опікувався реформою державної Укрпошти.

Тоді у поштового держоператора виникла проблема з сільськими листоношами — їх штат був роздутий. Водночас більшість із них працювали не більше одного дня на тиждень і, відповідно, отримували мізер — 1–2 тис. грн на місяць. В Укрпошті вирішили скоротити кількість подібних листо- й пенсієносців, різко, у 3–5 разів, піднявши зарплати тим, хто погодився б працювати повний тиждень.

Затія провалилася. "Вони [сільські листоноші] кажуть: "Ні, я хочу мати 1–2 тис. грн і працювати день на тиждень, бо я маю своє домашнє господарство, корову, курей, за ними треба доглядати, і мене все влаштовує так, як є", — розповідає Омелян.

Цей аспект — небажання більше працювати, щоб більше ж отримувати, — сплив і в дослідженні УКУ, об'єктом якого стали малозабезпечені люди, які одержували соціальну допомогу та субсидії.

Багато з них обрали для себе необтяжливу роботу з можливістю підробітку, аби можна було оформити субсидію й одночасно займатися у робочий час чимось іще. Зворотний бік такого підходу — недостатній професіоналізм і небажання співробітників братися за відповідальні завдання.

Схожим чином діє багато малозабезпечених співвітчизників, унаслідок чого у країні відбувається своєрідне розшарування населення за рівнем трудоголізму та цілеспрямованості.

Ось як описав його у бесіді з НВ Павло Варчук, гендиректор компанії Jacobs Douwe Egberts (JDE) в Україні, країнах Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії. Мовляв, коли співробітники українського офісу їдуть на підвищення у Нідерланди, у штаб-квартиру JDE, або інші країни, вони завжди досягають успіху, — бо ефективні, талановиті, швидко адаптуються до зовнішнього середовища. "Але якщо взяти рівень професіоналізму у звичайному житті, то він невисокий: люди в Україні часто не мають бажання робити свою роботу професійно та якісно", — розповів Варчук.

Але й це ще не все: аналітики УКУ, попрацювавши у двох райцентрах Херсонщини, з'ясували: українці, насилу зводять кінці з кінцями, не вміють планувати витрати й не уявляють, що б вони зробили в разі збільшення їхнього бюджету. Вони взагалі не готові думати, що може змінити їхнє життя.

 

ВТОМИВСЯ ЧЕКАТИ: Фізрук Дмитро Пєшкін на батьківщині
насилу утримував своїх трьох дітей
на вчительську зарплату. Тепер він подався на заробітки до Польщі

 

Межа прагнень для багатьох небагатих мешканців Херсонщини — це тіньові заробітки під час туристичного сезону або під час збору врожаю. Крім того, малозабезпечені навіть відчувають страх перед істотним покращенням власного матеріального становища. Такі побоювання пов'язані, на думку експертів, із повсякденним досвідом пересічного українця, котрий сумнівається, що його право бути багатим достатньо захищене державою.

А ще бідні люди пов'язують отримання великих грошей не з серйозними зусиллями та напруженою працею, а з порушенням законів і обманом. "Це наслідок закладених ще у 1990-і патерналістських настроїв", — уточнює Міхеєва.

Об'єктивна крайня бідність у країні зосереджена серед непрацездатних пенсіонерів, особливо віком понад 70 років. Ці люди фактично непрацездатні й не мають інших джерел доходів, окрім пенсії та субсидії. Також мало що можуть протиставити матеріальним проблемам соціально вразливі групи — інваліди, люди зі значними витратами на лікування. Ще одна категорія населення, якій дійсно складно жити з огляду на об'єктивні причини, як уточнює Гліб Вишлінський, виконавчий директор Центру економічної стратегії, це сім'ї з низькооплачуваними працездатними дорослими та кількома дітьми.

Усі інші малозабезпечені люди живуть у стані "сприйнятої бідності". Інакше кажучи, частина українських малозабезпечених просто не хоче вибиратися зі злиднів. А якщо таке бажання з'являється, то синицею в руці їх не задовільниш.

На цю особливість вказує Олександра Лєтова, очільниця відділу контенту порталу із пошуку роботи Work.ua. За її словами, у середньому на одну вакансію "керівник середньої ланки" претендує, як правило, вдвічі більше претендентів, ніж на позицію рядового співробітника.

Мрії про негайний перехід до успіху проявляються ще й у тому, що більшість незаможних, як з'ясували в УКУ, заявляє про бажання зайнятися підприємництвом. Але не знають, як почати бізнес, і хочуть отримати для нього пільгові умови, навчання, досвідченого бухгалтера. "Тобто в їхній уяві підприємництво — це якесь звичайне робоче місце у бюджетній сфері", — каже соціальний психолог Дмитро Звонок.

А ще бідні люди схильні жити в борг і роблять це систематично, уточнює Міхеєва. Це може бути кредитна картка або взяті під чесне слово продукти в магазині.

photo_1

КУЛЬТУРА БЕЗГРОШІВ'Я: Частина українців страждає від безгрошів'я через об'єктивні причини — вік, здоров'я. Але є й ті, хто не хоче докладати більше зусиль

Сила традицій

Борг — визначальне слово у лексиконі малозабезпечених. До того ж ідеться не стільки про їхні власні позики, скільки про ту роль, яку в долі цих людей "зобов'язана" відігравати держава.

Співвітчизники зі скромними доходами вважають соціальну допомогу необхідним мінімумом, що влада повинна їм дати. І прагнучи зберегти за собою подібну руку допомоги, вони готові відмовитися від великих зарплат, нових умов і професійного зростання. "Пільги гальмують людей, прив'язують їх до себе, — вважає Міхеєва. — І вони обирають синицю в руках, не думаючи про щось більше".

А якщо і думають, то, як уточнюють експерти, аморфно, не про конкретну необхідність зробити заради зростання власного добробуту, а про речі загальні — "сподіваюся, все стане краще".

Соціальний психолог Олег Покальчук каже, що українці завжди вважали себе пригнобленою або пригноблюваною нацією. Злидні у них мали релігійні асоціації з праведністю, а економність — із мудрістю. Плюс традиційна соціалістична заздрість до багатих, як до негідників за визначенням. Усе вищеописане Покальчук називає патерном, рисою поведінкової культури.

"Бідність в Україні схожа на замкнене коло, — каже Міхеєва. — І ніхто не розуміє, як із нього вийти".

Втім, не всі налаштовані так песимістично. "Надалі просто станеться природне заміщення [категорії патерналістськи налаштованих малозабезпечених українців] мілленіалами, у яких інша культура споживання", — упевнений Покальчук.

А фізрук Дмитро Пєшкін усе-таки вже поїхав до Польщі — на заробітки.

© 2014-2020, ТОВ «ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МЕДІА-ДК». Всі права захищені. E-mail редакції: news@nv.ua, відділу реклами: sales@nv.ua
Використання матеріалів сайту можливе за умови дотримання Правил користування сайтомі правил використання матеріалів сайту.

Усі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".


Матеріали, відмічені позначками , , , публікуються на правах реклами.