Погляди

Кіно на мільйон

П'ять прем'єр, одна гучніша за іншу. Так почався новий рік для українського кіно. Про нього говорять. Його обговорюють. Але що буде далі, зважаючи на плани влади?

П'ять прем'єр, одна гучніша за іншу. Так почався новий рік для українського кіно. Про нього говорять. Його обговорюють. Але що буде далі, зважаючи на плани влади?

 

 

Андрій Кокотюха,
письменник, кіносценарист

 

Фільми вітчизняного виробництва спершу увійшли в моду, потім — в інформаційний простір. Українське кіно посідає друге місце за обговорюванням у соцмережах. Лідирує політика, але ті ж люди вже стають експертами у кіновиробництві. Рідкісний користувач Facebook не знає, яке кіно потрібно знімати в Україні, хто має грати головні ролі, які костюми надягати на акторів.

З'явилася практика ходити на прем'єри, до того ж не тільки у Києві. Робити селфі з акторами, навіть якщо гадки не мали про їхнє існування, публікувати емоційні рецензії. І зовсім актуальне — запускати в соцмережах "сарафан", тобто добровільні позитивні відгуки з метою безоплатно привернути увагу.

Це спрацювало з першою новорічною прем'єрою — дитячою казкою Пекельна хоругва, а фанати Ірми Вітовської підняли мережеву хвилю в ім'я Мої думки тихі. Ще минулої осені "сарафан" розкрутив документальну стрічку Співає Івано-франківськтеплокомуненерго. Що привело на фільм про роботу регіональних комунальних служб 5 тис. глядачів. Які дали майже 0,5 млн грн касових зборів.

Саме збори можуть зупинити весь позитив, пов'язаний із розвитком української кіноіндустрії. Починаючи з осені 2017 року кількість національних прем'єр вийшла на рівень, коли щотижня у кінотеатрі з'являвся новий український фільм. А за п'ять останніх років індустрія зробила гігантський стрибок — знято 170 картин. Тут і художні, і документальні, й анімація, і короткий метр. Ідеться про фільми, створені за підтримки Держкіно, тобто за державні гроші. Хоча водночас з'явилися перші приватні, як їх називали у СРСР, кооперативні фільми. Зазвичай за свої знімають малобюджетні комедії.

Не треба чіпати, якщо працює

Недоброзичливці ставлять їх у приклад кіно державному. Причина: невеликі бюджети за знову-таки невеликої кількості екранів дають можливість творцям у кращому разі заробити, у гіршому — повернути інвестиції, вийти в нуль. Натомість навіть Кіборги й Захар Беркут, маючи потужну рекламу вкупі з великим суспільним і глядацьким запитом, вкладень не повернули. Хоча байдужими роботи режисера Ахтема Сеітаблаєва нікого не залишають.

Є така сумна українська приказка: хочеш стати мільйонером — знімай кіно в Україні. Із мільярдера перетворишся на мільйонера. Ось головна причина, чому в наше кіно погано йдуть приватні гроші. Єдиним і поки неповторним інвестором у створення фільмів усі ці роки залишається держава. Завдяки підтримці Держкіно глядач отримав у цьому січні п'ять різних вітчизняних стрічок: гостросюжетну драму, мелодраму, дві комедії та казку. Однак чинну владу це не влаштовує.

Те, що індустрія вважає успіхом, міністр культури Володимир Бородянський називає провалом і неприпустимою надалі ситуацією. Прокат не повертає гроші у скарбницю. На цьому, до речі, акцентують увагу і противники українського кіно. До того ж критикують фільми, які творці орієнтують на широку аудиторію. Хоча ви й удень зі свічкою не знайдете творця, який гордо скаже: широка аудиторія мені принципово не потрібна. Але за формальними ознаками історичні екшени, військові драми, детективи, мелодрами, комедії та дитяче кіно все-таки не для вузького фестивального кола. Отже, із жанрового кіно запитають більше. А що запитати з фільму? Тільки кількість проданих квитків і цифру з кількістю нулів на виході.

Так, говорячи про українське кіно, ми говоримо про прорив. За п'ять останніх років загальні збори від українських фільмів зросли у 10 (!) разів. За торік наше кіно зібрало майже 190 млн грн, а в 2014-му, для порівняння, — лише 19 млн грн. Однак на створення кінострічок держава вже два роки виділяє по 500 млн грн. Наших грошей — уїдливо додають мережеві критики. Тому пан Бородянський і натякає: кількість кінострічок потрібно скоротити на користь якості й успішного бокс-офісу.

Так вже було. У другій половині 1940-х, за особистим розпорядженням товариша Сталіна. Той період кінознавці називають малокартинням. І кризовим для кіно. Адже п'ять прем'єр цьогоріч ми отримали тільки тому, що три роки тому Держкіно запустило десятки різних проектів. Аби про фільми говорили, фільми мають бути. Аби кіно заробляло, потрібні кінозали в кожному місті. І "сарафан" не тільки в соцмережах, а й на державному рівні. Тільки так кількість фільмів переросте в якість. Це, до речі, відбувається просто зараз. Не треба зупиняти машину. Не треба чіпати, якщо працює.

© 2014-2020, ТОВ «ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МЕДІА-ДК». Всі права захищені. E-mail редакції: news@nv.ua, відділу реклами: sales@nv.ua
Використання матеріалів сайту можливе за умови дотримання Правил користування сайтомі правил використання матеріалів сайту.

Усі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".


Матеріали, відмічені позначками , , , публікуються на правах реклами.