Погляди

Темні часи

У країні відбувається щось таке, чого на моїй пам'яті ще не було. Лідерів думок, маргіналів, закликають підтримати більшість, стати на бік народу

У країні відбувається щось таке, чого на моїй пам'яті ще не було. Лідерів думок, маргіналів, закликають підтримати більшість, стати на бік народу

 

 

Оксана Форостина,
видавець

 

ові часи — нові правила". Така фраза зустрічається у колонці для НВ письменника Андрія Любки. Йдеться про нові часи й нові правила для публічних інтелектуалів, лідерів думок, а точніше — маргіналів. Але це не просто нові часи й нові правила. Сьогодні відбувається щось таке, чого на моїй пам'яті ще не було. Я встигла звикнути, що реванш — радше правило, ніж виняток, і чи не після кожного доволі оптимістично готова була повторювати, як столітній дід із анекдоту: "Нормально хлопці просунулися".

Так, із кожним реваншем згадані маргінали когось втрачали у всіх сенсах цього слова аж до буквального. Я пам'ятаю безліч публічних і непублічних дискусій про роль інтелектуалів. Про те, чи варто співпрацювати з владою, чи є сенс із нею говорити, наближатися до неї, а якщо — так, то яку дистанцію слід вважати достатньо гігієнічною. Пам'ятаю суперечки про те, чи є шанс вижити, час змінити професію, або відразу країну, або все ж домагатися змін, залишаючись тут.

Однак не пригадую в ці більш-менш темні часи розмов про те, наскільки публічні інтелектуали, тобто маргінали, вдало вгадують популярні (народні) настрої та слідують за цими настроями. Здається, навпаки, нічого іншого, крім як піддавати сумнівам позиції влади і широких мас, пропонуючи альтернативну, навіть парадоксальну думку, від маргіналів і не чекали.

Саме це вони і робили. І саме за це їм регулярно й прилітало: від дисидентів старшого покоління і від радянського літературного істеблішменту, від ВО Свобода й Правого сектору, які бачили в них зрадників (здебільшого агентів бездуховного Заходу), ліберастів, постмодерністів, грантоїдів. Ці критики дорікали їм у відірваності від народу, маючи на увазі власне бачення цього народу, а не результати виборів. Навіть наймаразматичніші "громадські обвинувачі" Ярослава Грицака та Юрія Андруховича, Оксани Забужко і Тараса Возняка, а також інших "ліберастів" і "грантоїдів", вимагали від них тієї чи іншої форми лідерства, тільки "правильної" ( "високодуховної", "національно свідомої", "патріотичної"). І раптом після перемоги Володимира Зеленського на президентських виборах від них, публічних інтелектуалів, зажадали чогось зовсім іншого.

Згадайте, як швидко ті, хто "не зрозумів" народ, ставали його ворогами

Я до певного моменту не узагальнювала деякі тексти на різних ресурсах, які були цілком передбачуваними, оскільки регулярно атаковані праворадикалами ліберасти й грантоїди на цих президентських виборах, зокрема в другому турі, більш-менш однозначно підтримали Петра Порошенка, хоча точніше сказати — виступили проти Володимира Зеленського. Але от чого не можна було передбачити — так це суть претензій у текстах історика Андрія Портнова (не плутати із юристом), Михайла Дубинянського, Юрія Онуха та інших. Виявляється, вибір "короткозорих інтелектуалів" був помилковим, оскільки відрізнявся від вибору народу. Виявляється, проблема в нерозумінні сподівань широких народних мас. А от якби вчасно зрозуміли, то що?

Я зараз уникаю некоректності узагальнень, відкидаю нюанси позиції кожного із "короткозорих", їхні численні застереження, дуже зручне для стрункості цих текстів ігнорування критики постмайданної влади з боку цих "маргіналів у негативному сенсі". Маргіналам не звикати.

Але у мене не вкладається у голові ідея, що лідери думок мають не просто вчитуватися у соціологічні дослідження, а й підтримувати більшість, старанно підлаштовувати свою промову і наратив під нову дійсність.

До того ж дуже складно повірити, що цю ідею озвучують не радянські динозаври, а люди, яких загалом навряд чи можна запідозрити в симпатіях до такої найкондовішої форми народництва. Страшно й смішно що, поблажливо дорікаючи інтелектуалам у консерватизмі, вони витягли на світ настільки застарілу ідею, що не зіпсовані Максимом Горьким і радянськими підручниками молоді уми не відразу розпізнають у ній мотлох.

Про це можна було би промовчати й залишити ці тексти для камерних дискусій, якби не відгук на них, не симпатія до ідеї йти в ногу з робочим народом тих, кого ще донедавна я могла би запідозрити, радше, у снобізмі, ніж у емпатії до жителів українських райцентрів, у некритичному захопленні певними філософами, але точно не у перегляді Кварталу 95, Сватів і Слуги народу в прагненні злитися із загадковою душею широких мас. Можна було би промовчати, якби не погано прихована радість від невдалої ставки тих, із ким належать до одного прошарку — до однієї капсули. Якби не розуміння, наскільки привабливим може бути більшовизм, як іноді сильно вабить задротів компанія хуліганів, якою солодкою може бути ідея втечі від "маргінального" статусу. Якщо не знати, як швидко ті, хто "не зрозумів" народ, ставали його ворогами.

© 2014-2020, ТОВ «ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МЕДІА-ДК». Всі права захищені. E-mail редакції: news@nv.ua, відділу реклами: sales@nv.ua
Використання матеріалів сайту можливе за умови дотримання Правил користування сайтомі правил використання матеріалів сайту.

Усі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".


Матеріали, відмічені позначками , , , публікуються на правах реклами.