Люди

Повернення додому

Даріо Срна, хорватська легенда українського футболу, згадує, чому вирішив повернутися у рідний Шахтар, і розповідає про своє військове дитинство

Даріо Срна, хорватська легенда українського футболу, розповідає, чому вирішив повернутися у рідний Шахтар, згадує своє воєнне дитинство і порівнює школи своїх дітей у Києві й Лондоні

 

Олександр Пасховер

 

 

Лгендарний футболіст Даріо Срна повернувся до ФК Шахтар працювати Даріо Срною. Іншої посади йому в команді поки не вигадали. Керівництво клубу вирішило повернути легенду, кумира мільйонів українських, хорватських, а віднедавна й італійських уболівальників у команду, де і запалилася його зірка.

Срна сам ще не знає, хто він: асистент нового головного тренера португальця Луїса Кастро або амбасадор клубу. Неважливо. Важливо інше. "Я повернувся додому", — каже хорват про своє повернення.

Для любителів хокею, керлінгу або фріволіте НВ повідомляє: Даріо Срна — це в нещодавньому минулому капітан футбольної збірної Хорватії, а з 2003 до 2018 року — лідер ФК Шахтар. Останній сезон Срна виступав у італійській Серії А за клуб Кальярі, куди перейшов уже в поважному за футбольними мірками віці — у 36 років.

Незважаючи на те що Срна все життя відіграв у обороні, до його спортивних переваг можна віднести зухвалий атакувальний стиль футболіста. За Шахтар він забив 49 м'ячів і зробив понад 300 гольових передач, і це для гравця захисту досить багато.

Срна — цікавий співрозмовник, але таким стає приблизно на 12-й хвилині розмови. Він довго розгойдується. Дуже часто починає відповідь зі слова "по-перше", але так жодного разу і не переходить до "по-друге". Але це у спілкуванні з пресою: без диктофонів і мікрофонів він гострий на язик, надто емоційний, але доброзичливий.

Історія його життя вимагає окремого опису. Він уже сів за написання автобіографічної книги й обіцяє, що в найближчі два-три роки вона побачить світ.

Тема сербсько-хорватської війни, як і українсько-російського кровопролиття буде в ній висвітлена достатньо. Адже це і є дві найбільші події у житті футболіста, які формували і ламали кар'єру легендарного капітана, володаря останнього Кубку УЄФА, який дістався Шахтарю в 2009-му (нині кубок Ліги Європи) рівно десять років тому.

ВЕСЕЛІ ХЛОПЦІ: Друзі Даріо Срни, зокрема володар Золотого м'яча, гравець мадридського Реала і хорватської національної збірної Лука Модрич (попереду в центрі), проводжають Даріо з турецького курорту до Києва

— Останній сезон ви відіграли в італійській Серії А у футбольному клубі Кальярі. Сардинія. Земний рай. Друге місце у світі за тривалістю життя. Відмінна середземноморська кухня. Клімат. Але ви завжди казали, що хотіли повернутися у Шахтар, в український чемпіонат. Що вас спонукало все це залишити і приїхати у досить складну Україну?

— Послухайте, я ніколи не казав, що хочу повернутися у Шахтар. Я казав, що якщо буду потрібен Шахтарю, то скажу "так". А проситися сам у Шахтар не буду. Вони мені зателефонували, зробили пропозицію, я одразу ж погодився.

— Здається, це те ж саме.

— 15 років грати в Шахтарі — це немало. Зараз прийшов новий тренер, робить перебудову в команді. Ставка на молодих. Тому надійшла пропозиція, щоб я допоміг тренерському штабу та футболістам адаптуватися. І я думаю, що можу їм допомогти зі своїм досвідом. Але я маю багато ролей у Шахтарі, буду головним Амбасадором.

— Що це за посада в клубі — амбасадор?

— Офіційна вечеря, ланч, різні зустрічі, жеребкування, соціальне спонсорство.

— Я дивився гру Кальярі — Ювентус — аншлаг. І, напевно, так на кожному матчі. Тепер ви знову занурюєтеся у спортивну тишу, чемпіонат України — це порожні стадіони і невисока конкуренція. Наскільки це вам дошкулятиме?

— Я, коли був футболістом Шахтаря, завжди себе налаштовував на ігри, де буде чотири-п'ять тисяч глядачів. Ось там і треба показати характер. Коли граєш на стадіоні з Динамо Київ, приходить 40-50 тисяч, і тебе жене вперед одне це. Але характер треба показати, коли приходить три тисячі. Думаю, ми з цим впораємося.

— Національна збірна Хорватії — команда рівня збірної Італії, Франції, Англії, фіналіст останнього чемпіонату світу. Але у збірній Хорватії немає жодного гравця з внутрішнього чемпіонату, крім третього воротаря. Чому так? Хорватський чемпіонат такий слабкий?

— Тому що в Хорватії щодня народжується новий талант. І сьогодні у великих клубах модно купувати футболістів 19 років. Вони коштують дешевше. Мало трансферів сьогодні, де купують футболістів 28-29 років.

Розмову перериває телефонний дзвінок. Телефонує Андрій Шевченко, головний тренер національної збірної, легенда київського Динамо, італійського Мілана, форвард лондонського Челсі. Під час короткої телефонної розмови Даріо незліченну кількість разів повторює: "Дякую, Шево. Дякую любий. Дякую тобі, друже. Мені дуже приємно. Будемо на зв'язку. Обійняв тебе. Буду радий допомогти. Приїзди, познайомлю тебе з тренером".

— Ви дивилися гру Україна — Сербія [Українці виграли з розгромним рахунком 5:0]?

— Я всі ігри збірної України дивився. Україна — це моя друга країна. Шевченко — це мій друг. Він дуже сильно змінив збірну. По-перше, помітно відразу, що людина працювала за кордоном, що у нього сильний тренерський штаб. На поле і поза полем висока дисципліна. Тому і хороша гра. Я певен, що вони потраплять на чемпіонат Європи — 2020.

— І все ж повертаюся до гри Україна — Сербія. Її досить активно коментували у Хорватії в медіа, у соцмережах. Наведу одну цитату вашого земляка на ім'я Желько: "Я, звісно, розумію загальну радість щодо перемоги України над Сербією. Це гріє душу. Але мені хотілося б, щоб Хорватія розгромила Сербію 5:0. Для України це просто перемога над сильним суперником. Для нас це означало б набагато більше. Але нехай поки буде так. Я вболіватиму проти Сербії в усіх матчах, але чекаю очної зустрічі, щоб поставити їх на місце". Будь-яке суперництво хорватів із Сербією — це більше ніж гра, це історичний нерв, свіжа пам'ять про війну хорватів за свою незалежність на початку 1990-х. І це жваво?

— Ви знаєте всю історію. Я в неї не лізтиму. Історія була і закінчилася. Не треба дивитися назад, треба дивитися вперед. Три очки проти Сербії, три очки проти Андорри — це три очки. Але, звісно, принципово виграти у Сербії. Ми виграли у неї в Загребі 2:0 і зіграли внічию на Маракані (Белград), і це було принципово.

— Я читав про деякі епізоди з життя ваших друзів і партнерів у збірній Луки Модрича і Маріо Манджукича, та й про вашу історію, і знайшов багато спільного. Ви — покоління, яке ще дітьми вийшло з війни. Батько Модрича воював у хорватській армії, дід загинув. Ви дещо старший за своїх друзів, ви, очевидно, гостріше відчули ту війну.

— Я все відчув. Але в житті, у футболі не треба дивитися назад. Те, що було, це боляче. Треба зробити все, щоб нам було добре завтра.

— Можливо, для вас війна — це "назад", для України війна — це сьогодні. Україна ще має вчитися у тих, хто пройшов подібні випробування.

— Але ні я, ні ви нічого не можемо зробити. Якщо люди, які можуть навести лад, не наведуть його — ми нічого не зможемо зробити.

photo_1

М'ЯЧО: Даріо Срна позує в інтер'єрі столичного п'ятизіркового готелю Опера, де базується ФК Шахтар. Навколо нього футбольні м'ячі. Біло-сині — з матчів Ліги чемпіонів, біло-помаранчеві — Ліги Європи

— Я знаю, що ви близько товаришуєте з Лукою Модричем [півзахисник мадридського Реалу, володар Золотого м'яча як найкращий гравець Європи минулого сезону]. Дійсно?

— Так, я от вам зараз покажу фотографію. З готелю в Туреччині вони мене проводжали: Маріо Станич, Владко Маркович, Модрич і я. Це було два дні тому, коли я їхав до Києва. Ми друзі вже 15-16 років. І сім'ї дружать. Лука скромний, хороший хлопець, все, що він отримав, він заслужив.

—  Ваші батьки брали найактивнішу участь у вашому становленні. Модрич родом із крихітного села. Його батько у складі хорватської армії бився за незалежність із сербськими збройними силами. Половину своєї військової зарплати віддавав на навчання сина у футбольній академії і т. д. Ким був ваш батько?

— Він пережив Другу світову війну, в п'ять років залишився без батьків. Його забрали до дитячого будинку, потім батька усиновила родина в Словенії. Він змінив ім'я та прізвище. Його рідний брат довго шукав його. Знайшов випадково. Забрав назад. Коли він повернувся до Боснії, повернув собі ім'я і прізвище. Потім почав займатися випічкою хліба. Потім став грати в футбол. Якось вони приїхали грати товариський матч у Меткович проти місцевої команди Неретва. Батько був другим воротарем. Але у суперника їхній перший воротар отримав травму, і тоді тато став на ворота за ту команду. Йому сподобалося. Йому запропонували там працювати. Він одружився. Там народився я і пізніше став грати в місцевій команді. Батько вірив у мене, багато для мене робив. Наприклад, подбав, щоб у мене були бутси. Без нього у мене не було б успіху.

— Це і були ваші 1990-і роки? Наявність бутс і форми — це вже було досягнення.

— Була війна. У нас вкрали авто. Тато і мама поїхали до Німеччини, щоб заробити на інше. Я залишився із бабусею. Потім тато привіз із Німеччини авто. Ми почали вирощувати помідори, огірки. Вранці потренувався, ввечері — на помідори й огірки. Потім о 4 ранку їхав на базар, щоб зайняти хороше місце. Це приблизно 1992-1994 роки.

— 10-12 років?

— Так. Одного разу продав все до 9 ранку і поїхав купив собі бутси. Татові не сказав. Почав уже в них грати. Тато побачив, дав по дупі. Нам потрібні були гроші на їжу. Довелося повернути назад бутси, і залишився я без бутс.

— Дуже багато зірок європейського футболу вийшли з бідності — Кріштіану Роналду, Девід Бекхем, Раян Гіггз, Гарі Невілл, Пол Скоулз, Вейн Руні та багато інших.

Характер треба показати, коли на стадіон приходить три тисячі уболівальників

— Я не можу сказати, що ми були бідні. Ми добре жили. Але у нас були проблеми під час війни — це точно. Дуже багато проблем. Моя дружина якось сказала мені одну важливу річ: "Даріо, у тебе не було іншого вибору, крім успіху". Я вже почав писати книгу. Там буде практично все моє життя, про яке я ще нікому не розповідав. Я і сам найбільше люблю читати біографії. Це природно. Почитав Алекса Фергюсона [легендарний тренер Манчестер Юнайтед], Златана Ібрагімовича [шведський форвард].

— Ви тільки футбольні біографії читаєте?

— Поки що так.

— Ваші діти Кася (8 років) і Карло (4 роки) зараз навчаються у Лондоні. Раніше дочка вчилася у київській школі.

— Так, International school.

— Ви задоволені рівнем освіти, яку вони отримали у Києві?

— Ні. Якщо порівняти школу в Лондоні з Києвом, то це різниця на 60% на користь Лондона.

— В чому різниця?

— Ну, це менталітет, теми розмов. Моя дитина після півроку навчання у лондонській школі краще розмовляла, ніж у Києві після двох років. Я бачу, що вона набрала за півроку те, що не могла набрати в Києві. Я не кажу, що тут погана школа. Школа хороша. Але багато в чому відрізняється від Лондона. Наприклад, Кася, їй 8 років, вона зараз їздила сама з класом без батьків на автобусі — 500 км від Лондона. Вони там жили тиждень, готували їжу. Їх готують до того, що вони мають навчитися жити без мами і тата. Коли вранці заходиш до школи, на тебе чекає якийсь вчитель біля дверей, він простягає руку, дивиться в очі й каже: Good morning! Наприклад, коли я зустрічаю Карло зі школи, його проводжає вчителька, міс Джилл. Він, коли йде, прощається із нею, простягає руку. Потім можна йти. Просто інша атмосфера.

— Тим часом освіта у київській школі дорожча, ніж у лондонській?

— Так, трохи дорожча. Відсотків на 20. Я хочу своїм дітям дати освіту. З нею вони отримають ту роботу, яку захочуть. Я не та людина, яка одній дитині купила будинок, іншому машину, дала кожному якусь суму. Ні, я дам освіту. Це моя філософія.

— Це ваша власна філософія або хорватська національна риса?

— Ні, мало хто так чинить у Хорватії. Футболісти там, де живуть, там їхні діти і вчаться.

— Хорватія — остання із 28 країн, що вступили до Європейського союзу (2013 рік). Як, на ваш погляд, це змінило країну?

— Я не живу в Хорватії 17 років. Максимум впродовж року я там перебуваю місяць-півтора. Тому, що змінилося, не знаю. Думаю, що як було, так і є. Люди незадоволені. Багато негативу. Роботи немає. Хорвати ніколи не бувають задоволені. Але є велика перспектива. Є море. Хорватія може бути Швейцарією.

— Як ми схожі — всі всім незадоволені, але завжди є перспектива... В одному зі своїх телеінтерв'ю ви сказали, що у внутрішній першості ви завжди вболіваєте проти Динамо. І це зрозуміло. Але коли Динамо грає у Лізі Європи або Лізі чемпіонів, то ви вболіваєте за киян. І я скажу, що, як давній уболівальник Динамо, солідарний із вами. У чемпіонаті України я теж бажаю Шахтарю всього найгіршого, але от у європейських матчах завжди підтримую ваш клуб. Мені здається, це правильно — вболівати за команду зі своєї країни.

— Ні-ні, я вболіваю за Динамо, тільки щоб вони пройшли до Ліги Європи [аби набрати очки в таблицю коефіцієнтів для підвищення у рейтинзі УЄФА]. А потім хочу, щоб вони одразу ж вилетіли. Я не хочу, щоб Динамо виграло Лігу Європи.

© 2014-2020, ТОВ «ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МЕДІА-ДК». Всі права захищені. E-mail редакції: news@nv.ua, відділу реклами: sales@nv.ua
Використання матеріалів сайту можливе за умови дотримання Правил користування сайтомі правил використання матеріалів сайту.

Усі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".


Матеріали, відмічені позначками , , , публікуються на правах реклами.