Погляди

Правила Професії

Який сенс ламати людей, якщо можна їх переконати? Україна дістанеться тому, хто нав'яже їй свій порядок денний  

Який сенс ламати людей, якщо можна їх переконати? Україна дістанеться тому, хто нав'яже їй свій порядок денний

 

 

Павло Казарін,
ведучий телеканалу ICTV,
оглядач Крим.Реалії

 

Мені доводилося звільнятися із роботи. Чудово розумію тих, хто пішов із телеканалу ZIK після того, як той опинився у медіапулі Віктора Медведчука.

У нашій професії правила гри визначають не журналісти, а власник. І все, що ти можеш зробити, — не брати участі у тій війні, в якій не хочеш вигравати.

Річний бюджет середнього телеканалу менший, ніж вартість танкового батальйону. А ефективність вкладень нескінченно вища. У наш час битви йдуть не стільки за реальність, скільки за її опис. Який сенс трамбувати ландшафт гусеницями, якщо можна переорати його думковірусами?

Між реальністю і тим, як люди її уявляють, завжди є зазор. Досить вбивати туди клини, аби в підсумку отримати потрібний ефект. Який сенс ламати людей, якщо можна їх переконати? Україна дістанеться тому, хто нав'яже їй свій порядок денний.

Українські медіа створювали не для бізнесу. Обивателя відучили платити за контент, і він не робитиме цього, поки на ринку є безліч штрейкбрехерів. А навіть якщо і робитиме, потенційні вигоди від медіаманіпуляцій завжди вищі, ніж безпосередні доходи від передплати. І тому в кожного з нас є лише один вибір, який залишається у нашій владі. Вчасно піти.

Ми обираємо собі редакції, орієнтуючись на рівень токсичності роботодавця. Наші записи в трудовій визначаються рівнем огиди. Кількість нулів у відомості — це доплата за совість. Чим їх більше, тим вища анестезія.

Єдине, що має значення під час працевлаштування, — картинка бажаного майбутнього. Твоя і наймача. Якщо вони збігаються — тобі пощастило. Якщо ні — готуйся розсилати резюме. Або переконувати себе та всіх навколо у тому, що "всі однакові".

Багато хто вибирає другий варіант. Це найпростіший спосіб примирити себе зі своєю новою роллю. Найпростіший спосіб засинати швидко і не спустошувати перед сном бар. До того ж завжди можна втішати себе тим, що інституту репутації в країні не існує. Все забудуть і все пробачать. А банківський рахунок залишиться.

Це та сама розвилка, якої я боюся найбільше

А ще можна виторгувати собі у нового власника право на "особливу думку". І хизуватися власним гігієнізмом у чужому борделі. Старанно не помічаючи того, що твій медіабуксир тягне країну на рифи. Старанно відмахуючись від думки, що твоя особиста свобода слова лише виконує роль сиру в мишоловці для довірливої аудиторії. Зрештою неважливо, хто стоїть біля штурвалу — свідомий негідник чи корисний дурник. Результат від цього не зміниться.

Редакційна політика ніколи не була підвладною редакції. Вся наша кар'єра — це історія ситуативних союзів. Тих самих, які ми укладаємо з власниками медіа. Наша совість не потребує анестезії лише доти, доки збігаються фінальні точки маршруту. Тільки-но починаються розбіжності, ти опиняєшся перед вибором. На одній шальці терезів будуть суцільні витрати. На іншій — кілька старомодних понять, на кшталт самоповаги. Все те, що в словнику йде з позначкою "застаріле".

Ми найманці. Нам не до снаги створити власну армію. У нас ніколи не з'явиться для цього вдосталь ресурсів. Незалежна редакція може існувати лише на гранти, яких не вистачить на всіх. Увесь наш простір вибору — це вибір прапора, під яким ми будемо битися.

У нашій професії багато самозванців. Мародери люблять розповідати, що між прапорами немає різниці. Щоразу, коли настає час йти, вони залишаються. Щоразу, коли потрібно говорити, вони мовчать. А ще вони намагаються вербувати нас до своїх лав. Іноді успішно.

Тому що завжди є ризик втомитися. Від етичних дилем. Від коротких горизонтів планування. Від вічного співставлення цілей — своїх і наймача. Внутрішній голос нагадає про вік, стабільність, відповідальність перед сім'єю. Ти виправдовуватимеш свої компроміси дітьми. І почнеш інвестувати в персональне майбутнє ціною загального.

Це та сама розвилка, якої я боюся найбільше. Тому що рано чи пізно вона з'явиться і в моєму житті. Я боюся її не розгледіти. Боюся прийняти неправильне рішення. Тим паче, що аргументів на користь правильного буде все менше.

Наприклад, майбутнє країни.

© 2014-2020, ТОВ «ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МЕДІА-ДК». Всі права захищені. E-mail редакції: news@nv.ua, відділу реклами: sales@nv.ua
Використання матеріалів сайту можливе за умови дотримання Правил користування сайтомі правил використання матеріалів сайту.

Усі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".


Матеріали, відмічені позначками , , , публікуються на правах реклами.