Країна

20-річні капітани

П'ять історій молодих українців, що надихають
Це матеріал Електронної версії журналу Новое Время, відкритий для ознайомлення. Щоб прочитати закриті статті – передплатіть.

П'ять історій натхнення для молодих українців

раст1

ГРА В КУБИКИ: Володимир Чарушин (ліворуч) разом із Федором Стадником і Марією Шаталовою зробили спеціальні кубики, аби полегшити комунікацію людей із проблемами слуху. Незабаром їхні кубики з'являться у багатьох громадських місцях Харкова

 

Володимир Чарушин,

координатор проекту в інтернаті
для людей із вадами слуху, Харків, 17 років

 

 

Ж иття Володимира Чарушина повністю змінилося, коли йому стукнуло чотири роки: через отруєння їжею в дитячому садку він втратив слух. Опинитися у світі глухих, та ще в Україні — велике випробування. Хлопчиком він потрапив у спеціалізований інтернат, і там незабаром вихователям стало зрозуміло, що перед ними талановита і дуже активна дитина. Вже підлітком Володимир брав участь у різних гуртках, наприклад, ліпив із глини і навіть ткав на ткацькому верстаті, а пізніше захопився легкою атлетикою і не раз перемагав у відповідальних національних змаганнях.

Одного разу він із друзями потрапив у один харківський ресторан, і там тільки з чужою допомогою зміг зробити замовлення — працівники ресторану не розуміли мови жестів. Тоді у хлопців з'явилася ідея створити проект, який зміг би популяризувати мову жестів, щоб слабкочуючі відчували себе вільніше в публічних місцях.

Хлопці вирішили використовувати принцип великих дитячих кубиків — на кожному з них надписати літери і те, як вони відображаються мовою жестів. Ці кубики нанизуються у кілька рядів, на зразок дерев'яних рахунків, — вся ця конструкція ставиться у публічному місці, аби кожен охочий міг зрозуміти мову глухих.

Отримавши схвалення керівництва свого інтернату, Чарушин із друзями три роки тому почали проект. Потім хлопці подалися на участь у програмі UPSHIFT, яку в Україні запустив ЮНІСЕФ за підтримки ЄС, де отримали грант і допомогу менторів.

Уже зараз навчальні кубики стоять у знаменитому екопарку Фельдмана, а незабаром з'являться в інших місцях Харкова і передмістях.

Що стосується Чарушина, то у нього вже є нові ідеї. Невгамовний хлопець не хоче зупинятися на досягнутому і тепер співає мовою жестів — він навіть їздив із міні-гастролями Європою, а потім до Китаю.

раст2

МОРЕ ЕНЕРГІЇ: Микита Копильцов у 8-му класі захопився громадською роботою, зацікавившись україно-німецьким проектом про енергозбереження

Микита Копильцов,

голова громадської організації
Shift, Краматорськ, 17 років

 

 

В ійну Микита Копильцов бачив не у драматичному кіно, а в житті. Ще три роки тому він жив у Донецьку неподалік від знаменитого аеропорту. Він досі до деталей пам'ятає, як цілими днями ховався у підвалі під час артилерійських перестрілок.

Нарешті сім'я Копильцова зважилася покинути свій будинок і переїхати в Краматорськ, і там він пішов вчитися у нову школу.

Саме в цей час він захопився громадською роботою і вже у 8-му класі зацікавився українсько-німецьким проектом Школа енергії, спрямованим на енергозбереження, а також за сприяння німецького уряду організував День екології, щоб популяризувати серед однолітків ідеї збереження навколишнього середовища.

Коли Копильцову ледь виповнилося 16 років, він вже був головою громадської організації Shift, що займається освітніми проектами.

Тоді ж його організація за сприяння ООН, ЄС і уряду Німеччини отримала великий грант у розмірі 400 тис. грн. Так Микита створив двотижневий табір для 14 дітей із Донецької та Луганської областей у Святогорську, а також організував компанію зі збирання роботів, які беруть участь у спортивних боях.

На цьому Копильцов не заспокоївся і тепер бере участь у проектах із розвитку соціального підприємництва. Своє майбутнє він також бачить у цій сфері.

"Я бачив жах війни і навіть радий цьому, тому що сильно змінився, — каже Копильцов. — Війна робить людей дорослішими. І синдром дитини війни не лікується, ти назавжди будеш рефлексувати щодо бойових дій. Цей поклик у тебе в крові, і ти мислиш категоріями політики, громадської діяльності, знаходиш своє покликання, і воно тебе вже не відпускає".

раст3

ПРО ЦЕ: Старшокласниці Слов'янська Олена Іванова (ліворуч) і Олеся Жук, отримавши грант ЮНІСЕФ та ЄС, почали проект Дитяче доросле питання, щоб розповідати школярам про гігієну тіла і сексуальне життя

Олена Іванова,

кураторка проекту із сексуальної освіти,
Слов'янськ, 16 років

 

 

Ш кільні роки для Олени Іванової не минають даремно: вона не тільки здобуває освіту, але навіть зробила своєрідну кар'єру — починала з міністра освіти школи, а зараз стала президентом шкільного самоврядування.

Крім того, Іванова разом із подругами вирішила зайнятися просвітницькою діяльністю: отримавши грант ЮНІСЕФ та ЄС, дівчата почали проект Дитяче доросле питання. Вони організовують тренінги для підлітків про гігієну тіла, статеве життя, контрацепцію, а також гендерну ідентичність. Відтоді провели у своїй школі вже десять занять.

Іванова каже, що ідея розповідати про сексуальне життя одноліткам прийшла до неї, коли вона дізналася одразу про декілька вагітних ровесниць. Та й у шкільній програмі їй не вистачало предмета, який би стосувався сексуального життя.

Крім того, Іванова є учасницею обласної Малої академії наук у секції Українська література, малює, ставить фольклорні постановки у шкільному театрі й бере участь в олімпіадах. Одного разу вона вмовила вчителів відправити її на олімпіаду з астрономії. І хоча тоді цей предмет у школі ще не вивчала, але далося взнаки захоплення цією наукою, і вона посіла перше місце.

Своє життя Іванова хоче пов'язати з наукою, зокрема з біологією.

раст4

ЗБЕРІГАЙТЕ СПОКІЙ: Аліна Паламарчук допомагає своїм одноліткам вирішувати конфліктні ситуації не із застосуванням фізичного насильства, а за допомогою медіації

Аліна Паламарчук,

активістка шкільної служби медіації,
Жмеринка, 17 років

 

 

А ліна Паламарчук закінчує 11-й клас однієї зі звичайних шкіл містечка Жмеринка Вінницької області. На перший погляд її життя схоже на будні середньостатистичного підлітка: спорт, навчання, зустрічі з друзями. Але вона має і несподівану особливість — Аліна є активісткою незвичайного проекту в своїй рідній школі, який називається Коло друзів. Старшокласниця допомагає своїм одноліткам вирішувати конфліктні ситуації без застосування фізичного насильства, а за допомогою медіації. Для українських шкіл це актуальний навик, зважаючи на епідемію буллінгу, яка їх накрила.

Про таку практику ще два роки тому Паламарчук навіть не підозрювала. З медіацією її познайомила шкільна завучка, коли в школі почався проект ЮНІСЕФ та ЄС. Після кількох тренінгів дівчині стало зрозуміло: це саме те, чим вона хоче займатися.

За словами Паламарчук, допомога іншим допомагає їй відчувати себе потрібною. "Це дуже круто, що зараз, у шкільні роки, ти можеш бути комусь корисний", — зізнається вона.

Крім Паламарчук, у проекті Коло друзів беруть участь ще 13 школярів-медіаторів, яких викликають у разі виникнення гострої ситуації між учнями. Є дві головні умови — медіатори не повинні знати учасників конфлікту особисто і вирішення суперечки має проходити в умовах суворої конфіденційності.

Поки роботи трохи — діти соромляться приходити зі своїми проблемами, бояться розголосу, не довіряють. Однак позитивна тенденція все ж є, до Кола друзів звертаються все частіше.

За словами Аліни, основою конфліктів найчастіше стає те, що покоління її однолітків втрачає почуття реального світу: "Ми забуваємо про живий зв'язок, соромимося говорити щось в очі. Ми звикли все це писати в месенджерах. У підсумку в соцмережах люди одні, а коли приходить час особистого спілкування, — зовсім інші".

Старшокласниця переконана, що школа — ідеальний час для того, аби спробувати себе в будь-яких починаннях і підготуватися до майбутнього: цьогоріч вона має вступ до ВНЗ.

раст5

ЇЇ ТАЄМНИЦЯ: Про свій ВІЛ-позитивний статус Яна Панфілова відкрито заявила друзям, лише коли їй самій виповнилося 16 років

Яна Панфілова,

засновниця молодіжного руху Teenergizer,
Київ, 21 рік

 

 

10 років я дізналася про свій ВІЛ-позитивний статус, — розповідає свою історію 21-річна Яна Панфілова. — Мама посадила мене на кухні і повідомила, що тепер я прийматиму терапію".

Панфілова — нетипова представниця покоління Z, її життя не обмежується гаджетами і переглядом YouTube-роликів.

Свій вільний час дівчина присвячує психологічній підтримці підлітків, які стикаються із дискримінацією, насамперед через ВІЛ-статус, і зокрема допомагає їм впоратися із цією проблемою.

У Панфілової непроста історія: її мати під час вагітності приймала наркотики, дівчинка народилася із героїновою ломкою і потрапила в інтернат. Через три роки матері вдалося позбутися залежності, вона забрала дочку додому, а про свій діагноз дізналася, лише коли здала аналізи. Тоді ж з'ясувалося, що ВІЛ отримала і Яна.

Потім були шість років усвідомлення, прийняття та боротьби зі страхами. "Тоді ніхто не знав, що таке ВІЛ, — згадує Яна Панфілова. — Всі знали про СНІД, і що від нього вмирають. Тому першою думкою було: "Я що, помру?"

У школі такі підлітки зіштовхуються із дискримінацією, адміністрація намагається їх позбутися, а батьки інших дітей забороняють спілкуватися. Свій статус Панфілова розкрила друзям у 16 років — раніше боялася. "А коли зробила це і побачила реакцію, то зрозуміла: я переживаю більше, ніж вони".

Її проект Teenergizer народився у 2013-му з подачі мами: "Я тоді вела закриті групи в соцмережах для ВІЛ-позитивних підлітків і подумала, чому б не зробити цілий сайт, де б підліткам допомагали такі ж підлітки". На думку Панфілової, це важливо, тому що одноліткам довіряють більше, та й проблеми їм зрозуміти простіше.

Тепер активісти її проекту за місяць роботи дають приблизно 50 безкоштовних консультацій, проводять офлайн-зустрічі груп підтримки для ВІЛ-позитивних підлітків і допомагають їм зустрітися із дипломованими психологами. Консультації можна отримати анонімно в режимі онлайн від будь-якого з 11 спеціально навчених активістів проекту. "Серед них є і старшокласники, і студенти перших курсів — від абітурієнтів філософського факультету Могилянки до технаря з КПІ. Є люди з ВІЛ, є і звичайні підлітки", — розповідає Панфілова.

А зараз Teenergizer виходить на міжнародний рівень: окрім філій у Києві, Одесі, Кривому Розі, Полтаві та Львові, вже працює представництво у Тбілісі, Бішкеку, Казані і Санкт-Петербурзі. За кілька років штат проекту виріс до сотні учасників, які, крім того, їздять у регіони, допомагають підліткам розкрити свій ВІЛ-статус, інспектують пункти тестування на ВІЛ, влаштовують профільні заходи та тренінги.