5 років НВ

Відверті відповіді

Журналісти Нового Времени напередодні дня народження свого видання відповіли на три нестандартні запитання

Журналісти Нового Времени напередодні дня народження свого видання відповіли на три нестандартні запитання

 

Віталій Сич

головний редактор

  
 

— Чого вам у житті не вистачає?

— Глобально мені вистачає всього. Мій необхідний мінімум забезпечений — цікава робота, діти ситі і взуті, є комфортне житло, нормальна їжа і кілька цікавих подорожей на рік.

Із дрібниць мені не вистачає багато чого. Амбітного президента, який хоче залишити своє ім'я в історії, нудної, але компетентної Верховної ради, рівня розвитку економіки хоча б як у Польщі, забезпечених і зрілих співгромадян, міцного київського Динамо — хоча б такого, як німецький Айнтрахт, грошей на добре вино і скинути 5 кг.

Але чи варто про це навіть згадувати? Якраз завдяки подорожам я зрозумів, що життя може бути набагато гіршим і важчим.

Найбожевільніший кейс у вашій журналістській практиці?

— Вся моя робота — один суцільний божевільний кейс. Якось зателефонував мені мер Харкова Геннадій Кернес із проханням поставити в його інтерв'ю ту фотографію, яку він хотів. На фото він грав у настільний теніс з якимось школярем. Я йому відмовив, пояснивши, що це не формат і грубий піар. Після цього у нас залишилися номери один одного. Через тиждень мені зателефонувала людина, відрекомендувалася головою якоїсь райадміністрації та попросила, щоб я прибрав кіоск на якомусь перехресті, тому що це неестетично, і кіоск дуже не сподобався Геннадію Адольфовичу.

Я зрозумів, що йдеться про Харків, а у чиновника помилково (сподіваюся) опинився мій номер. Я запитав, чи знає він, куди телефонує. Він виявився не впевнений. І я відрекомендувався. "Ой, вибачте, запрацювались ми тут", — сказав він, а я в душі добре посміявся.

— Ви лаєтесь матюками?

— Звісно. І з задоволенням. Правда, я вважаю матюк інтимним кодом і люблю утнути міцне слівце тільки з близькими або добре знайомими мені людьми. Мені подобається, коли на їхньому обличчі в цей момент з'являється усмішка — обмін емоціями відбувся. Вважаю, що вульгарно лаятися матюками з незнайомими або малознайомими людьми.

   

 

 

Ольга Духнич

редакторка розділу Люди

   
 

— Чого вам у житті не вистачає?

— Мені багато чого в житті не вистачає. У глобальному вимірі мені не вистачає екологічно мислячих людей, здатних приборкувати свої емоції та позбавлених безмежної жадібності. Відсутність критичної кількості таких людей може призвести до незворотної екологічної або гуманітарної катастрофи на планеті вже в найближчі сто років. І більшість із нас помре — або від глобального потепління, або від застосування ядерної зброї, або від бубонної чуми. Ви сортуєте пластик? Я, наприклад, сортую, тому що мені страшно.

Як громадянці України мені не вистачає відповідальності, почуття гумору і критичного мислення у себе і співгромадян. Вміння об'єднуватися заради зрозумілої спільної мети. Особисто мені завжди не вистачає часу і старанності на все, чого я хочу, я не вірю в тайм-менеджмент, я лінива і не оптимальна, і найгірше, що я цим пишаюся. Чому? Дивіться вище, я ж громадянка України.

— Найбожевільніший кейс у вашій журналістській практиці?

— Більшість моєї роботи — це їсти смачну їжу за кошти журналу в найкращих ресторанах міста з найкращими людьми країни. Ну, які тут можуть бути божевільні кейси? Суцільне задоволення. Із кумедного пригадую обід із відомим московським поетом Орлушою (Андрієм Орловим). Його інтерв'ю ми писали у всіх питних закладах Києва два з половиною дні з перервами на перукарню, де поетові рівняли чуприну. Я була на сьомому місяці вагітності й у товариші по чарці не годилася. Але інтерв'ю гарне вийшло, я ним пишаюся.

— Ви лаєтесь матюками?

— Я прекрасно лаюся матом. Мій дід був начальником будівельного управління, а разом із мамою я проводила найкращі місяці дитинства в будинку відпочинку Союзу радянських письменників у Малєєвці. Ніхто не лається матом краще, ніж письменники і будівельники. Я навіть практикуюся іноді, але тільки на письменниках і будівельниках, тому що вони цінують цей жанр. Української лайки мене навчила прабабуся із-під Білої Церкви. Повірте, теж майстер розмовного жанру.

  

 

 

Іван Верстюк

журналіст розділу Країна    
 

— Чого вам у житті не вистачає?

— Мені не вистачає багато чого. Розвиненого ринку вуличної їжі, щоб можна було з'їсти автентичну індійську страву або домашнє мексиканське тако десь на вулиці Січових Стрільців або проспекті Перемоги. Індивідуалізму серед українців, щоб вони частіше робили те, що їм у кайф, а ще — заробляли на цьому гроші. Чесності серед українських політиків, які ніяк не можуть припинити сприймати кнопку голосування у залі під куполом Верховної Ради, як джерело заробітку. А ще — розвиненого фінансового ринку, адже я обожнюю розглядати траєкторії котирувань цінних паперів.

— Найбожевільніший кейс у вашій журналістській практиці?

— Торік я поїхав у відрядження до Вашингтона на щорічні збори МВФ. Олександр Данилюк, тодішній міністр фінансів, провів мене в офіс східноєвропейського підрозділу Світового банку і сказав, що я в будь-який час можу тут попрацювати і перекусити. Я скористався запрошенням. Зайшов у офіс, налив собі кави, взяв сендвіч. Поруч зі мною на дивані сиділа висока блондинка в діловому костюмі. Ми розговорилися — спочатку про якість американської кави, а потім про першу шпальту свіжого числа Financial Times, що лежало перед нами. Я припустив, що поруч зі мною колега-журналіст.

"Судячи із зовнішності, дочка одного зі скандинавських народів, — подумав я. — Можливо, редактор якогось шведського ЗМІ або щось на кшталт того".

А у мене напередодні якраз вийшло велике розслідування про корупцію в Укроборонпромі та нардепа Сергія Пашинського. Ось я і почав розповідати "колезі", яке свавілля відбувається в Україні. Вона терпляче вислухала і, перепросивши, пішла.

"Ви давно з Максимою знайомі?" — запитав мене хтось із присутніх. "Із ким?" — перепитав я. "З королевою Нідерландів," — почув у відповідь. І тут до мене дійшло, що я півгодини втирав про Укроборонпром і Пашинського королеві Нідерландів. Боюся, вона подумала, що я рідкісний зануда.

— Ви лаєтесь матюками?

— Рідко. Але іноді по-іншому ніяк. Особливо коли бачу, як у київських парках невеликі компанії після посиденьок на траві не прибирають за собою.

   

  

 

Анна Мороз

заступниця головного редактора

  
 

— Чого вам у житті не вистачає?

— Не буду говорити про те, чого мені не вистачає в українській політиці, тому що тоді весела і легка тема перетвориться на важку і досить тривіальну. Скажу про те, чого мені не вистачає в житті: мені не вистачає громадського гуманізму.

Мені не подобається багато українських хвороб, серед яких хамство в усіх його проявах, байдужість до біди ближнього, до ближнього взагалі, прагнення урвати й обдурити, брехня у будь-якому вигляді, радянське ставлення до власної праці, демонстрація своєї могутності і матеріальних можливостей, відсутність побутової культури.

На жаль, цього навколо досить багато. Якби всі ці проблеми якимось дивним чином раптом зникли і співгромадяни вилікувалися, то думаю, що незабаром вирішились і політичні проблеми. Тому що все це взаємопов'язано. Мені так здається.

А поки проблеми не вирішені, доводиться рятуватися у редакції Нового Времени, де цього самого громадського гуманізму вдосталь. Це правда.

Так, підгледіла, що написав Віталій Сич: якщо чесно, мені теж треба скинути 5 кг.

— Найбожевільніший кейс у вашій журналістській практиці?

— Я давно працюю в журналістиці і можу згадати кілька десятків, а то й сотень курйозних, дивовижних або навіть повчальних історій, пов'язаних із політиками та іншими публічними людьми. Але насправді такою, що надихає, і неймовірною я вважаю зовсім іншу історію: після того як журнал Корреспондент придбав Сергій Курченко, і таким чином видання фактично розгромили, стався крах майбутнього і сподівань, потім була революція, розстріл, перемога, і тоді, після перемоги Майдану, редакція зібралася знову і знайшла сили зробити нове видання, яке стало кращим і цікавішим, ніж раніше. Так з'явилося Новое Время або НВ. Як то кажуть, дякую всім причетним.

— Ви лаєтесь матюками?

— Ні, ніколи. Тобто промовити нецензурне слово можу, але без будь-якого інтересу. У мене немає такої потреби. І вважаю, що це досить банально. А ви спробуйте вимовити слово "козел" із відповідною енергетикою — вийде значно осяжніше.

   

  

 

Андрій Смирнов

відповідальний редактор

  
 

— Чого вам у житті не вистачає?

А)            Часу, тому що багато хочеться встигнути, а не дуже встигається.

Б)            Упевненості в тому, що мої діти не будуть жити у вічній епосі змін, як довелося пожити мені. Я народжений у 1974 році, закінчив школу і вступив до інституту в 1991-му, конкретно політичною журналістикою зайнявся у 2004-му, журнал Корреспондент вимушено покинув наприкінці 2013-го, — з усіх цих дат лише першу можна назвати "спокійною".

В)            Перемог України — військових, політичних, економічних, культурних.

Г)            Грошей — просто тому, що їх не вистачає завжди і всім.

— Найбожевільніший кейс у вашій журналістській практиці?

— Найкрейзанутішим було, напевно, ось це: приблизно в 2003 році ми з фотографом Наташею Кравчук бігали обгородженим й охоронюваним цвинтарем використаної під час ліквідації аварії на ЧАЕС техніки в Чорнобильській зоні, намагаючись красиво зняти для статті в журнал останки вертольотів і пожежних машин. Радіаційний фон там був, думаю, пристойний.

Але це радше приклад дитячості. А якщо про серйозне, то досить божевільним у мене вийшов процес запису інтерв'ю з Ігорем Смешком на початку 2005 року, коли він ще не був досить популярним кандидатом у президенти, а лише обживався у ролі екс-голови СБУ.

Смешко чомусь базувався у великій, схожій на резиденцію розвідки казенній квартирі в самому центрі Києва, наповненій лицарськими обладунками і співробітниками чогось там у штатському.

Він прийняв мене в окремому кабінеті, до того ж не у присутності прес-секретаря (як це зазвичай буває), а свого адвоката і з увімкненим на повну гучність телевізором.

Розмова вийшла не надто. Половину часу я провозився із другорядним питанням, намагаючись уточнити у співрозмовника інформацію, яку той сам же раніше озвучив у інтерв'ю іншому виданню. Смешко наполегливо, використовуючи матюки і відволікаючись на теленовини, переконував мене, що він ніколи такого не казав. Я не здавався.

Ми билися один об одного, як дві рівновеликі кулі. На щастя, хвилин через 20 адвокат, який досі мовчав, втомився і сказав йому: "А ви ж дійсно це говорили". Ось тут мій співрозмовник здався, і далі ми спілкувалися у нормальному форматі.

— Ви лаєтесь матюками?

— На щастя, так. Тому що, як довели хлопці з Руйнівників легенд, якщо лаятися голосно й у справі, легше долаєш короткочасні труднощі. Але лаюся я рідко.

  

 

 

Христина Бердинських

журналістка розділу Країна

  
 

— Чого вам у житті не вистачає?

— Мені не вистачає справедливого судового рішення. У серпні торік Печерський райсуд дозволив Генпрокуратурі отримати дані з мого мобільного телефону за 1,5 року. Уже дев'ять місяців я борюся за те, щоб захистити право журналіста на роботу з джерелами. Тим паче, що це право закріплене в українському законодавстві.

Спочатку Апеляційний суд повернув справу до Печерського на новий розгляд. Але суддя Володимир Карабань провів лише одне засідання 12 листопада 2018 року, а потім він хворів, був завантажений іншими справами або йшов у відпустку і переносив засідання на три місяці. Щоразу, приходячи в суд, я чую чергову відмовку, чому сьогодні не відбудеться засідання. 6 травня, наприклад, не виявилося вільних залів.

Звісно, я й далі ходитиму в суд. Але нагадаю, що в країні війна, купа корупціонерів на свободі, а ГПУ і суд витрачають дев'ять місяців на те, щоб вирішити, дозволити копирсатися у мобільнику журналіста чи ні.

Я все одно доведу, що ці дії ГПУ незаконні.

— Найбожевільніший кейс у вашій журналістській практиці?

— Цієї зими я їздила в Дніпро і писала статтю про місцевого бізнесмена Олександра Петровського, більш відомого на прізвисько Нарик або Алік. Петровський допомагає українській церкві, їздив до Стамбула на отримання томосу про автокефалію. А ще у нього яскраве минуле з кримінальним відтінком. Йому навіть присвятили хіт шансону Днепропетровская братва.

Виконавець хіта — зірка шансону Владислав Медяник, у чиєму репертуарі є також пісні Кабакам кабацкий дым, Судьба-судьбинушка та багато інших. Я намагалася зв'язатися із Медяником, але отримати коментар вчасно не вдалося.

Минуло понад місяць після виходу розслідування, і тут телефонує мені ображений Медяник і запевняє, що готовий був зі мною спілкуватися.

Тут таки він розповів історію появи Днепропетровской братвы, а також пісні Богдан, присвяченій найкращому другові Петровського Богдану Гулямову.

Гулямов — президент баскетбольного клубу Будівельник, віднедавна протоієрей, настоятель храму Собору київських святих у селі Романків Київської області.

Зірка шансону навіть заспівав мені по телефону уривок із цієї пісні:

Мы с тобой, и вдвоём, и поврозь

Уходили не раз от погонь,

Нам тюрьма ни к чему, нам тюрьма ни к чему,

Как попу не по делу гармонь.

Мены здається, в цій історії все божевільне.

— Ви лаєтесь матюками?

— Так буває. Висвітлюючи українську політику, іноді складно добирати цензурних висловлювань. Але за межі редакції моя лайка не виходить.

   
 

 

Олександр Пасховер

оглядач

  
 

— Чого вам у житті не вистачає?

— Зараз — мами. Вона жива, але не дуже здорова.

— Найбожевільніший кейс у вашій журналістській практиці?

— Важко пригадати. Згодом все здається буднями. Пам'ятаю, як, ще працюючи в журналі Корреспондент, записав годинне інтерв'ю з бізнесменом Сергієм Тігіпком. А коли доїхав до редакції, дізнався, що мій диктофон стер запис. Я відновив годинне інтерв'ю по пам'яті. Слово в слово. Сергій Тігіпко себе в ньому впізнав. Потім я міркував: це я такий здібний чи Сергій Леонідович такий передбачуваний. Відповідь я знаю, але вам її не скажу.

Запам'яталося також відрядження вже як журналіста НВ у Піски й Опитне — на лінію розмежування, де разом із волонтерами та військовими розвозили гуманітарну допомогу в розгромлені бойовиками селища. В Опитному потрапили під обстріл. Поруч із нашою машиною лягла міна. Друга машина, навантажений мікроавтобус, застрягла в заметі. Ми вдвох із дніпровським волонтером вискочили на дорогу і за 20 секунд під невпинну канонаду виштовхали її на чистий шлях. Ось що значить мотивація.

Був у деякому сенсі і божевільний рейд у Слов'янськ — у дні його звільнення від бойовиків "ДНР". А там тинялися замінованими вулицями і зруйнованими будинками. Життя журналіста насичене людьми і подіями, всього не згадаєш. Ну і, звісно, ніколи не забуду (а якщо забуду, є кому нагадати), як у середині листопада 2013 року кістяк журналістів слідом за головним редактором журналу Корреспондент Віталієм Сичем покинув редакцію після того, як видання купив Сергій Курченко, молодий олігарх з антисанітарного оточення президента Віктора Януковича.

Люди, які увійшли в наш офіс, пояснили, що грошей тепер буде незрівнянно більше, а свободи менше. Обирайте. Співбесіду вели з кожним, один на один, іноді запрошували два на два. Я йшов у пакеті з Андрієм Смирновим. Ми обидва сказали: спасибі, але ні. І це був наш останній день відвідин редакції, в якій працювали я — трохи менше десяти років, а Андрій трохи більше. Не скажу, що це подвиг. Але щось героїчне в цьому є.

— Ви лаєтесь матюками?

— Ні. Категорично. Перефразую свого улюбленого Юрія Шевчука: матюк — це спрощення, яке гальмує розвиток мови. Це зниження у класі. Якщо наявність матюка іноді й можна пояснити емоційними піками, то в повсякденному житті це, висловлюючись біблійною мовою, просто "гниле слово".

   

 

 

Олексій Бондарєв

редактор розділу Наука

  
 

— Чого вам у житті не вистачає?

— Часу. Найбільше не вистачає часу. В добі занадто мало годин, у тижні — днів і т. д. Хочеться встигнути написати про все, що цікаво. Прочитати безліч книг, до яких не доходять руки. Подивитися всі фільми і серіали (дідько, скільки всього цікавого знімають). Хочеться встигнути взяти на тест і спробувати безліч цікавих гаджетів і автомобілів. Ну і найбільше в усій цій метушні не вистачає часу на дітей. Вони швидко ростуть, і мені весь час здається, що я пропускаю найважливіші моменти їхнього дитинства.

— Найбожевільніший кейс у вашій журналістській практиці?

— О! Анекдотичних і маразматичних ситуацій за ті два десятиліття, що я займаюся журналістикою, було дуже багато.

Але найяскравішою, напевно, є історія десятирічної давнини. Я редагував відділ Наука і технології в журналі Корреспондент. І у мене був свій особистий Сталкер. У сенсі переслідувач. Божевільний винахідник із провінційного містечка, який надсилав мені рукописні (я не жартую!) наукові праці обсягом у сотні сторінок і вимагав їх публікувати в журналі. Йому вдалося відкрити "енергію Всесвіту" і розробити свій проект вічного двигуна.

Але КДБ і Французька академія наук (чому саме Французька, я так і не зрозумів) відчайдушно перешкоджали просуванню ідей геніального винахідника в маси.

Товариш був дуже наполегливий. Він не тільки писав мені, але і періодично телефонував до редакції. Я навіть іноді на вулиці озирався, чи не йде він за мною.

У якийсь момент він припинив телефонувати і писати. Я навіть не знаю, що було імовірнішим поясненням — чи його викрала Французька академія наук, чи він збудував свій космічний корабель і полетів з цієї жалюгідної планети, де його таланти гідно не оцінили.

— Ви лаєтесь матюками?

— На жаль, так. Багато, часто. І навіть із задоволенням. Іноді мені здається, що без матюка матерія просто не здатна долати простір-час. Особливо, коли йдеться про київські затори. Або про взаємодію з державною бюрократичною машиною.

© 2014-2020, ТОВ «ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МЕДІА-ДК». Всі права захищені. E-mail редакції: news@nv.ua, відділу реклами: sales@nv.ua
Використання матеріалів сайту можливе за умови дотримання Правил користування сайтомі правил використання матеріалів сайту.

Усі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".


Матеріали, відмічені позначками , , , публікуються на правах реклами.