Світ

Мокра справа

Якість берлінської води, що видобувається із ґрунтових глибин, достатньої якості, аби можна було без страху вживати її просто з кухонного крана

Якість берлінської води, що видобувається із ґрунтових глибин, достатньої якості, аби можна було без страху вживати її просто з кухонного крана

  

  

Ганна Слободянюк-Монтавон,
юридичний та інституційний
консультант у галузі водо­постачання
та водовідведення у Східній Європі (Берлін)

  

До мене в гості у Берлін з України приїхала подруга. “Привіт. Хочу пити. Налий мені, будь ласка, води”, — каже вона, тільки-но переступивши поріг дому. Беру склянку, підставляю її під кран, наливаю води по вінця. На її здивований погляд відповідаю: “Пий, все добре”.

Раз у раз спостерігаючи за виразом обличчя моїх українських гостей, не можу стримати посмішки.

Отже, друзі, вода в берлінських кранах питна, безпечна та навіть корисна. Вона містить більше мінералів, ніж та, що продається у пляшках у супермаркеті. Її якість конт­ролюють якнайретельніше кілька разів на день. Берлінський водоканал закликає мешканців цілком перейти на водопровідну воду — брати із собою в багаторазовій пляшці в дорогу, ставити глечики з водою в офісах. Зростає мережа refill — кафе, готелі і ресторани, де можна безкоштовно наповнити власну пляшку водою з крана.

Але так було не завжди. У серпні 1961 року Берлін було штучно поділено навпіл. Сумнозвісна Берлінська стіна поділила країну на Схід та Захід, розірвала цивілізацію, родини, друзів, знайомих, їхні будинки, вулиці, місто. Але це не все. Стіна також поділила й підземне господарство. На межі

поділу в колекторах і тунелях було поставлено грати. Всю інфраструктуру водопостачання та водовідведення було

поділено, і частини існували автономно. Обидві сторони за роки розмежування наростили власні потужності, побудували додаткові фільтрувальні та очисні станції. Все більш-менш функціонувало, поки у листопаді 1990‑го, після падіння комуністичного режиму НДР, місто об’єдналося.

Згодом виявилося, що Східний та Західний Берлін жили за різними стандартами не лише ідеологічних парадигм, рівня життя тощо, а й якості питної води.

У Західному Берліні вже у 1970‑х роках відмовилися від хлорування води — у Східному це робили й далі. Коли мережі об’єднали, вода для західних берлінців смакувала і пахла, як у басейні. Вона була непридатною для пиття. Знадобилося три роки для того, щоби трубами міста знову текла лише вода без неприємного запаху і присмаку завдяки повній відмові від хлору. Тепер воду через високий вміст заліза лише збагачують киснем, відстоюють і подають до мережі.

Водночас східні німці були незадоволені новим для них підходом до оплати водопостачання. Раніше комунальні послуги субсидіювались державою, і тому платити доводилося лише фіксовану ціну. Обсяг споживання ніяк не контролювався. Нині довелося масово встановлювати лічильники (60 тис. одиниць) та платити за фактично спожиту воду.

Берлінський водоканал закликає меш­канців пити водопровідну воду

Це був виклик для багатьох, хто ще не призвичаївся до думки, що вода — то є цінний ресурс із перманентно змінною собівартістю. Коли ці проблеми більш-менш владналися, було прийняте рішення зробити ретельний аналіз якості води. Раптом виявилося, що вода з 88 свердловин (у Берліні їх 371) забруднена.

48% підземних вод у потенційній небезпеці. Проблема — в каналізаційній системі. Джерела забруднення були найрізноманітніші: інфільтрат із промислових полігонів та полігонів твердих побутових відходів, вода з авто­заправок і навіть місця, де колись Червона армія мила танки (в землю потрапили змішані з водою мастила).

Крім того, будинки 100 тис. німців не були під’єднані до центральної каналізації. Мешканці користувалися вигрібними ямами, що також забруднювали ґрунтові води. Кожен другий житель берлінського передмістя не мав доступу до каналізації — це було неприпустимо для столиці.

У 1994 році 70% усього інвестиційного бюджету Ber­liner Wasserbetriebe (Берлінського водоканалу) було виділено на модернізацію і розширення каналізаційної мережі. До 1999‑го з’явилися дві нові очисні станції.

Це все позитивно вплинуло як на людей, так і на риб. У 1998 році до берлінської ріки Хафель міський сенатор Петер Штрідер запустив 30 тис. річкових вугрів. Якщо у 1990‑му важко було навіть уявити на власному столі рибу з місцевих рік, то тепер судак та вугор знову стали буденними стравами місцевої кухні.

Цікаво, що компанія на своєму сайті закликає городян не бути надто заощадливими. Берлін має достатньо водних ресурсів, аби забезпечити себе водою, а надмірна заощадливість призводить до застою в каналізаційній мережі. Тоді є два виходи: водоканал або самостійно заливає каналізацію питною водою, щоби прочистити труби, або просить мешканців двічі на рік одночасно натиснути на кнопку змиву в туалеті і таким чином миттєво створити хвилю води, яка усуне застої.

На сайті компанії можна пересвідчитися у хімічному складі води у будь-якому районі міста. Достатньо вказати індекс. Про будівельні роботи інформують населення в соціальних мережах, запрошують школярів та всіх бажаючих на екскурсії, видають книги. Берлінський водоканал інвестує у власний розвиток приблизно 270 млн євро на рік.

Із серпня 2018 року Berliner Wasserbetriebe допомагає Миколаївводоканалу розробити інструменти для роботи з громадськістю — проект реалізується за підтримки GIZ / CIM.

© 2014-2020, ТОВ «ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МЕДІА-ДК». Всі права захищені. E-mail редакції: news@nv.ua, відділу реклами: sales@nv.ua
Використання матеріалів сайту можливе за умови дотримання Правил користування сайтомі правил використання матеріалів сайту.

Усі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".


Матеріали, відмічені позначками , , , публікуються на правах реклами.