Люди

Людина з історії

Натан Щаранський, у минулому радянський дисидент, а потім — учасник уряду Ізраїлю, пояснює, чому в Україні не вдається зробити те, що легко вдалося у його країні

Натан Щаранський, у минулому радянський дисидент, а потім — учасник уряду Ізраїлю, пояснює, чому в Україні не вдається зробити те, що легко вдалося в Ізраїлі, захоплюється українськими революціями, називаючи їхні наслідки провалом, і розповідає, як вижив у радянській в'язниці, де провів дев'ять років

 

Ольга Духніч

 

 

кепці фотографуйте, в кепці я значно вищий", — весело командує фотографом невисокий кремезний чоловік у холі київського готелю Hyatt. Це Натан Щаранський, колись один із найвідоміших радянських євреїв-дисидентів, а пізніше — віце-прем'єр-міністр Ізраїлю і міністр у декількох його урядах.

Про його життя цілком можна зняти захоплюючу бондіану зі щасливим кінцем. Помічник і перекладач іншого відомого правозахисника, вченого Андрія Сахарова, один з ініціаторів створення Московської групи зі спостереження за дотриманням гельсінкських угод із прав людини, в 70-ті роки Щаранський був засуджений за розстрільною статтею за зраду батьківщині і провів у радянській в'язниці довгих дев'ять років.

Він став символом опору радянській системі для всього світу. Масштабні демонстрації із закликами звільнити Щаранського відбувалися у США, Канаді, Ізраїлі, країнах Європи і стали одними з провісників кризи радянського режиму. Переговори про звільнення дисидента з урядом СРСР вів особисто 40-й президент США Рональд Рейган.

Вийшовши з в'язниці й емігрувавши до Ізраїлю, Щаранський зробив у цій країні блискучу політичну кар'єру, ставши по черзі міністром внутрішніх справ, торгівлі та будівництва. У цих статусах він не раз приїжджав до України, звідки родом його родина.

На початку жовтня Щаранський знову прилетів до Києва, вже як голова наглядової ради меморіального центру Голокосту Бабин яр. У приміщенні київського муніципалітету він представив глядачам документальний фільм Шлях до Бабиного яру про забуті та невідомі раніше свідчення Голокосту в українській столиці.

НВ зустрічається зі Щаранським за годину до прем'єри фільму. Сідаючи в крісло у холі готелю, іменитий правозахисник радіє київської прохолоді після спекотного Тель-Авіва, а потім починає розмову.

НА ВОЛІ: У лютому 1986 року Натан Щаранський під тиском світової громадськості був звільнений із в'язниці і депортований із СРСР у рамках кампанії обміну ув'язненими Схід — Захід. На фото він у Німеччині з послом США Річардом Бертом одразу після обміну

Показати фільм Шлях до Бабиного яру — мужній вчинок із боку мера Києва. Адже багато народів світу не дуже полюбляють згадувати важкі сторінки своєї історії, коли вони були жертвами, свідками або помічниками обвинувачених. З іншого боку, будь-якому народові набагато легше будувати майбутнє, коли він дивиться на своє минуле. Це важливо для національної самоповаги і становища нації у світі.

Сьогодні в Україні відкриті архіви КДБ і є унікальна можливість дізнатися справжню історію країни. Як один із засновників Гельсінкської групи я сподівався серед іншого виявити документи, що стосуються нашої дисидентської діяльності, але їх немає. У мене відчуття, ніби все, що стосується діяльності центрального КДБ або нині живих фігурантів, було вчасно перевезено до Москви. Московські працівники КДБ приїжджали на допити до Києва, Львова та Одеси. Не могло не залишитися документальних свідчень, а значить, їх відкликали назад.

Коли я дивлюся на нинішню Україну, мені завжди трохи сумно. Я був близько знайомий із багатьма українськими дисидентами-демократами, які наближали незалежність країни. Коли ми сиділи в ГУЛАГу й обговорювали майбутнє, то точно знали, що СРСР залишилося недовго. Не зможе довго існувати країна, що витрачає величезний ресурс на те, щоб тримати під постійним контролем 200 млн осіб. Ми відчували, як її розриває зсередини.

Ми знали, що все почнеться у країнах соцтабору, потім дійде до України і, коли Україна стане незалежною, радянській імперії настане кінець. До того ж Україна перетвориться на одну з найрозвиненіших і великих країн Європи. У вас для цього є все — метал, вугілля і чорнозем, а також гарна індустріальна база. Ми вірили, що це буде країна, за впливом співмірна із Францією.

Коли розпався СРСР, і я став міністром промисловості та торгівлі Ізраїлю, ми побачили, як Україну стрімко поглинає корупція. Уже тоді, в 90-ті роки, все було дуже непрозоро. Ми втішали себе тим, що це труднощі росту, і молода країна їх подолає. Відтоді сталося вже кілька революцій.

Революції у вас завжди відбуваються дуже красиво. Неможливо не співпереживати людям, які не згодні з існуючим порядком і виходять на вулиці його змінити. Але потім все раптом знову повертається на круги своя. Повна непрозорість. І коли я розмовляю з нашими промисловцями, вони мені кажуть: ми з різними країнами відносини розвиваємо, але з Україною все ще важко працювати, дуже непрозора економіка. І це сумно.

Я знаю, що українців захоплює історія успіху Ізраїлю, але я був би обережний у порівняннях. Народ Ізраїлю 2 тис. років мріяв і молився про свою державність. Щодня протягом цих 2 тис. років євреї казали: в майбутньому році зустрінемося в Єрусалимі. Ще до набуття своєї держави вони розробили безліч законів, як потрібно керувати не тільки державою, а й власним життям. І всі ці закони довго існували в нашому релігійному світі. І ось ця духовна напруга поряд із найсильнішим почуттям відповідальності, яке зміцнилося після Голокосту, дає євреям величезну енергію.

Кожна людина насправді хоче двох речей — свободи і приналежності до чогось більшого, ніж його особисте життя. Це може бути національна або релігійна спільність. Тому поєднання демократії та націоналізму — рідкісне, але вдале поєднання. У євреїв виходить їх поєднувати і знаходити баланс. Особливе почуття гордості за свій народ і повага до свободи — своєї та інших людей — в економіці дають ефект прозорості. Не можна пишатися батьківщиною і красти у неї. Не можна цінувати демократію і зазіхати на свободу та власність сусіда.

Не знаю, чи підійде цей рецепт українцям. Сьогодні модно казати про шкідливість національної держави. Спочатку до влади в різних країнах прийшли демократії, які заперечують націоналізм, а тепер у багатьох державах Європи до влади приходить націоналізм, який заперечує демократію.

П'ять питань Натану Щаранському:
П'ять питань Натану Щаранському:

_____________________________________________

Ваше найдорожче придбання за останні десять років?
Я придбання міряю не грошима, головне надбання останніх років — мої сім онуків. Я і надалі маю намір їх надбавати.

Поїздка, яка вразила вас найбільше?
Все моє життя — це незвичайна подорож. Так вийшло, що ми з дружиною одружилися і наступного дня розлучилися на цілих 12 років. Зараз усе добре, ми вже 24 роки разом, але коли я зустрічаю знайомих, які розлучаються і розлучаються, то кажу їм: треба робити як ми — спочатку розлучилися, а потім живемо кохаючи. Чим не пригода?

На чому ви пересуваєтеся містом?
Раніше я працював в уряді і мав службовий автомобіль із водієм. Зараз я на пенсії, і головна відмінність у тому, що ти сідаєш у машину і кажеш: «Ну, поїхали!», а вона не їде. Тому я частіше ходжу пішки.

Вчинок у вашому житті, за який вам досі соромно?
Соромно згадувати свою комсомольську юність, коли вже розумієш, що все навколо брехня, а все одно граєш в це, щоб вступити до інституту.

Чого або кого ви боїтеся?
Дружину, звісно ж.

Рішення президента США Дональда Трампа перенести посольство США до Єрусалиму в Ізраїлі оцінили достойно. Якщо в більшості країн світу до Трампа ставлення скоріше негативне, то в Ізраїлі він неймовірно популярний. І це заслужено. Кожна незалежна країна світу каже іншим, де у неї столиця. А Ізраїль — єдина держава, якій сусіди кажуть: ні, ми не визнаємо вашу столицю, ми визнаємо столицею Тель-Авів. У цьому сенсі Трамп хоч і виглядає в очах ізраїльтян епатажним і дивним президентом, але дає такі чіткі та нестандартні відповіді на фундаментальні питання, що викликає симпатію.

Є принципові речі, про які мають пам'ятати уряди країн, які  перебувають у затяжній війні. Важливо, щоб народ завжди знав, через що він воює. Щоб в один момент через адаптацію та звичку війна не перетворилася на безглузду. Важливо нагадувати громадянину, що вона необхідна для його власного виживання, а не просто заради амбіцій керівників, охочих увійти в історію переможцями. В наші часи вільної думки, інтернету та індивідуалізму війна, сенс якої втрачено народом, приречена на невдачу. В цьому сенсі в Ізраїлю немає проблем: у нас і армія народна, і кожен, хто приходить на військову службу, відчуває, чому те, що він робить, має сенс.

Крім того, ніколи не можна втрачати людського обличчя перед обличчям противника. Це важливо не через якісь абстрактні правили війни, а для того, щоб ми самі залишалися вільними людьми. Тому навіть найжорсткіші ситуації у війні не повинні позбавляти нас людської подоби і, відповідно, принципів демократичної держави. Це складно, коли живеш в умовах бомби, що цокає.

Не можна пишатися батьківщиною і красти у неї

Я пам'ятаю, як на Заході нас намагалися критикувати, коли ми в Ізраїлі обговорювали публічно, що можна і чого не можна робити на допитах, коли і яке насильство можливо застосовувати. Але в результаті там, де такі обговорення не проходять і не позначаються межі допустимого, відбуваються найстрашніші справи.

Гуантанамо [американська в'язниця в однойменній затоці, де за звинуваченням у тероризмі містилося кілька сотень іноземців, захоплених американськими військами під час операцій на територіях Афганістану та Іраку; багатьом із них за роки ув'язнення звинувачення так і не були висунені] в Ізраїлі ніколи не могло б статися. В Ізраїлі будь-який адміністративний арешт в умовах війни — а у нас багато таких арештів — закінчуються судом, де має бути присутнім адвокат. Є правила, норми.

Я більше дев'яти років провів у радянській в'язниці, з них більше 400 днів — у карцері. Мене багато запитують, що дозволяє вижити і не зламатися в таких умовах. По-перше, це відчуття внутрішньої свободи. Поки ти не відступаєш, ти господар своєї долі. Я розумів: тюремники не можуть мене принизити, тільки я сам можу себе принизити, давши слабину.

Не менше допомагає відчуття себе учасником історичного процесу. У в'язниці твоє слово ще важливіше, ніж на волі. Ось це відчуття, що ти частина набагато більшого, ніж твоє особисте життя, і ніхто не в силах контролювати твою внутрішню свободу, крім тебе самого, — воно захищає і допомагає. Інформація до мене доходила обривками, і за дев'ять років у мене було всього два побачення, але я знав, що за мене стоїть увесь мій народ, моя дружина, і що за мене боротимуться. Це давало величезні сили і надію. Я думаю, це універсальні речі, і схожі почуття переживають чимало політичних в'язнів.

Я сидів у радянській в'язниці та потім бачив Росію в дуже різні періоди її становлення, але все одно не проводив би аналогію між СРСР і нинішньої Росією. У Радянському Союзі був величезний Гулаг і могутній КДБ із незліченною кількістю людей, які працювали як інформатори. Цього немає зараз, і, сподіваюся, його не відновити. Проте є величезний відступ від демократії.

Звичайно, в 90-і роки в Росії був прогрес, але була і величезна корупція, бандитизм. І держава сформувала таку вилку — або демократія і бандитизм, або стабільність. І замість того, щоб вибрати золоту середину, маятник пішов у інший бік, і ми бачимо в Росії відступ від незалежності судів. Преса та ЗМІ все більш ідеологічні, ті, хто відкрито критикує уряд, стають маргіналами. Де і що пішло не так, мені важко сказати. Але я думаю, що всіх, кого хвилює майбутнє Росії, мають хвилювати ось ці питання — що відбувається з судами, і що відбувається із пресою.

© 2014-2020, ТОВ «ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МЕДІА-ДК». Всі права захищені. E-mail редакції: news@nv.ua, відділу реклами: sales@nv.ua
Використання матеріалів сайту можливе за умови дотримання Правил користування сайтомі правил використання матеріалів сайту.

Усі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".


Матеріали, відмічені позначками , , , публікуються на правах реклами.