Люди. Письменник

Перемоги над собою

Письменник Сергій Жадан стверджує, що тепер Україні найбільше потрібні перемоги над власними комплексами і страхами
Це матеріал Електронної версії журналу Новое Время, відкритий для ознайомлення. Щоб прочитати закриті статті – передплатіть.

Письменник Сергій Жадан стверджує, що тепер Україна найбільше потребує перемог над власними комплексами і страхами, захоплюється раціоналізмом сьогоднішніх 20-річних, а Миколу Гоголя називає Кримом у галузі культури

 

Ольга Духніч

 

 

С ергій Жадан сьогодні вважається найпопулярнішим автором країни, який здатен на свій вечір поезії зібрати в одному залі сотні різних людей — від хіпстерів до військових і дипломатів.

Письменник і поет, який народився у Старобільську, а нині живе у Харкові, значну частину своїх творів присвячує українському сходу. З іронією та одночасно розумінням він описує трансформації, через які проходить сучасний Донбас.

Його романи стали бестселерами в Україні і перекладені на 13 мов світу.

Окрім літератури, Жадан відомий як музикант, який співпрацює із двома музичними проектами: Жадан і Собаки та Лінія Маннергейма, а також як громадський активіст. Благодійний фонд його імені допомагає дітям із сіл прифронтової зони подорожувати країною.

З Жаданом НВ зустрічається напередодні прем'єри фільму Дике поле — екранізації його книги Ворошиловград. Фільм вийде в український прокат 8 листопада цьогоріч. Письменник не тільки став співавтором сценарію, але й зіграв у стрічці одну із ролей. Його зустріч із НВ відбувається у Києві, в парку ВДНГ.

Фільм Дике поле — це кіно про солідарність, про початки того громадянського суспільства, яке всі ми так довго і жваво обговорюємо. Хоча фільм не політичний, в ньому багато іронії, багато ірраціонального. Глядач без почуття іронії та самоіронії може цей фільм просто не зрозуміти.

Офіційний слоган фільму: Захищай своє! І йдеться не просто про твою приватну власність. Свій простір тепер не обмежується квадратними метрами, на яких ти живеш. Думаю, для багатьох українців змінилося відчуття своєї країни, своєї відповідальності за неї. Вислів Захищай своє! в країні, яка п'ятий рік воює, звучить специфічно. До 2013 року ця фраза сприймалася б трохи інакше, безперечно.

П'ять запитань Сергію Жадану:
П'ять запитань Сергію Жадану:

Найдорожча річ, яку ви придбали за останні десять років?

Купив кілька квартир у Харкові.

Найдивовижніша подорож у вашому житті?

Не зможу назвати.

Чого або кого ви боїтеся?

Нічого не боюся.

На чому ви пересуваєтеся містом?

На метро.

Чи є у вашому житті вчинки, за які соромно?

Таких більшість, як не дивно.

Наше суспільство дуже розшароване і неоднорідне. Для когось із нас точка неповернення у домайданне минуле сталася ще в лютому 2014 року. Для когось — у березні, для когось — у травні. А хтось продовжує жити так, ніби за ці чотири з половиною роки взагалі нічого не сталося. Мені все-таки здається, що суспільство вже не погодиться повертатися у цей умовний 2010 рік — занадто велику ціну ми платимо за своє право на свободу і незалежний вибір свого майбутнього. Суспільство вже мобілізоване, щоб не допустити реваншу, воно готове дати відсіч.

Бо ж проблема не тільки в домайданних фігурах, а в тому, що і політичні фігури Майдану вже мало кого задовільняють. У суспільстві є запит на абсолютно нові обличчя, нові правила політичної гри. Інша справа, що цей запит поки залишається нереалізованим. Нових облич немає. Сьогодні всі фігури є здебільшого домайданними. От Юля Володимирівна — вона домайданна фігура? Або вона поза Майданом? В якій системі координат її трактувати?

Найбільше нас роз'єднують погані дороги. Це, звичайно, жарт, але лише певною мірою. Дороги реальні та умовні, які виявляються занадто складними для подолання. Мені здається, ми мало знаємо свою країну. І ось це незнання, небажання її проїхати від сходу до заходу та назад дає гарну основу для маніпуляцій та страхів.

Об'єднують, до речі, ті ж погані дороги, які є поганими і на сході, і на заході. Тобто об'єднують, як не дивно, проблеми і розуміння того, що з сьогоднішньої складної ситуації ми можемо вийти тільки разом - і активні громадяни, і пасивні. Корупцію не можна подолати в одній окремо взятій області. І війну не можна перекласти на плечі двох областей. Якось так.

Серед нинішніх 20-річних українців трапляються досить мотивовані та раціональні люди. Що, на мій погляд, позитивно їх характеризує. У них, порівнянно з нами, значно більша налаштованість на саморозвиток і самореалізацію. Може, я їх трохи ідеалізую, тим паче, можливо, роблю це абсолютно свідомо. Наше покоління занадто багато втратило, борючись із самими собою, своїми внутрішніми демонами, травмами, попередниками, зрештою. Дуже хочеться, щоб сьогоднішні 20-річні не витрачали так багато часу на подібні дурниці, на боротьбу з привидами, які давно ні на що не впливають.

Нехай банально, але найбільший ризик війни, яка йде вже чотири роки, — це програш. У нашому разі це означатиме втрату незалежності як такої. А якщо говорити про війну як про драматичний період, який ніяк не завершиться і зайшов у певний глухий кут, то найбільшим ризиком її є те, що вона стала надмірно тяжким тягарем для країни. Це якір, який не дає суспільству рухатися вперед, знесилює його, роз'їдає зсередини. Війна фактично нівелює все те, що можна було б сприймати як позитив.

Протиставити цьому, напевно, можна розуміння того, що з цієї війни гідно ми можемо вийти тільки всі разом — і ті, хто цю війну помічає, і ті, хто її ігнорує. Ця війна ведеться Росією проти всіх нас, не тільки проти добровольців і військових, відповідно, і перемогти в ній ми можемо тільки всі разом, не перекладаючи відповідальність за неї на інших. 

фото

ЙОГО ВАЖКИЙ РОК: Із 2014 року письменник Сергій Жадан (праворуч) відомий і як музикант, який виступає в складі гурту Жадан і Собаки

Мені здається, процес відмежування від Росії вже відбувається не стільки за нашою ініціативою, як за ініціативи самих росіян. Як би це дивно не звучало. Війна, яку вони проводять на Донбасі, — це і є найдієвіший спосіб такого віддалення. Росія сьогодні робить все можливе, щоб відірвати Україну від себе. Хоча вона про це, напевно, і не здогадується.

Знаєте, от зараз можна час від часу почути здивування українців, які бувають у Грузії, про те, як швидко грузини забули війну і як легко вони сприймають сьогодні російських туристів. Щиро кажучи, не думаю, що в Україні це може повторитися. Навіть незважаючи на нашу затяжну залежність від Росії. Незважаючи на присутність в Україні потужної п'ятої колони. Навіть якщо припустити, що війна завтра завершиться, і через десять років ми говоритимемо про неї виключно як про історичний факт.

Занадто багато шрамів і ран вона залишає після себе, занадто болючим виявився процес нашого виходу зі сфери інтересу імперії, занадто довго ці рани гоїтимуться. Зрозуміло, що є частина наших співгромадян, які чекають, коли "все стане, як раніше". Так не буде. Не може бути "як раніше" після Криму та Іловайська.

Письменник Микола Гоголь — це такий культурний Крим. Частиною нашого культурного простору є і Пауль Целан, і Йозеф Рот, і Бруно Шульц, і Казимир Малевич. Те, що вони водночас є частиною ще чиїхось культурних просторів, — це, великою мірою, не наші проблеми. З якого дива ми маємо відмовлятися від усього, на що претендує імперія?

Важливо зрозуміти нарешті, що кордони культурного суверенітету мають збігатися із територіальними. Наш культурний простір — це не тільки Київ, Львів чи Івано-Франківськ разом з усією моєю любов'ю до цих міст. Наш культурний простір охоплює всіх громадян країни, навіть якщо самі громадяни не завжди про це здогадуються.

Сьогодні Україні потрібні перемоги над своїми комплексами і фобіями, над страхом бути самою собою. Мені здається, ми іноді не бачимо власних уподобань та можливостей, ба більше, — боїмося визнати їхню наявність. Тобто нам іноді бракує здорового об'єктивного погляду в дзеркало.