Погляди

Міністерство паралельної культури

Міністерство культури якщо і займається культурою, то якоюсь іншою. Реальні перемоги на широкому культурному фронті у тих, кому держструктура або заважає, або не хоче допомагати

Міністерство культури якщо і займається культурою, то якоюсь іншою. Реальні перемоги на широкому культурному фронті у тих, кому держструктура або заважає, або не хоче допомагати

 

 

Андрій Кокотюха,
письменник, кіносценарист

 

Не так давно Міністерство культури України знову обурило культурне співтовариство власною некультурністю. Мова не про те, що співробітники відомства плюють на підлогу, їдять суп виделкою чи лаються матом. Я про пітчинг, в якому кіно- і телепроекти патріотичної спрямованості боролися за фінансування із засіків Мінкульту. Такий конкурс проводили вперше в історії міністерства, і перша чарка пішла колом. Мінкульт спершу загнав сам себе в пастку, заплутавшись у визначенні рівня патріотизму. А потім від душі висік себе ж перед усім чесним культурним народом, коли оголосив переможців і образив тих, хто програв. Серед останніх — проект художнього фільму Іловайськ, який отримав "незарах" за патріотизм.

Питання не в припущенні якості цього або інших продуктів. Оцінка якості — справа суб'єктивна. Важливо інше: профільне міністерство, народжене в СРСР, там же і лишилося. Країна, до складу якої входила Україна, бачила міністерства культури так званих союзних республік такими собі етнозаповідниками. Немає нічого поганого в музеях, але зайдіть у будь-який музей Європи, США, країни, яка не вражена радянським вірусом або ж опиралася тиску, і ви побачите відповідність усім сучасним трендам, місця для появи нових, динаміку розвитку. Не треба тут всоте скаржитися на нестачу фінансування вітчизняної культури. Так, жаль та й жаль. Але проблема не в грошах, а в людях, які їх освоюють. І якщо люди, запрошені Мінкультом оцінювати патріотизм, ставлять проектам, подібним до Іловайська, одиниці — вони не на своїх місцях, займаються не своїми справами. Так само як і ті, хто їх запросив.

Свого часу мені пощастило реалізувати два важливих видавничих проекти. Перший — події, факти, явища та люди, що визначили спосіб життя України за двадцять років незалежності, другий — те саме, але вже за чверть століття. Збираючи матеріал, багато згадував, адже потрібні були явища яскраві та знакові. У сфері культурного розвитку країни таких вистачало. І, на щастя, вистачає досі. Але жоден із цих успішних проектів не був реалізованим Міністерством культури або ж за його участю. Завжди і скрізь — приватні ініціативи. Все виходило тільки завдяки компетентності людей, які придумали ці проекти.

Проблема не в грошах, а в людях, які їх освоюють

Згадаймо дещо. Дев'яності роки — перші національні хіт-паради україномовної популярної музики. Сьогодні вона знову стала у пригоді і навіть не сприймається в ретроформаті, адже нове покоління нічого з неї не чуло. Ще — театр Андрія Жолдака, аншлаги-переаншлаги, але й предтеча нинішньої моди на театральні постановки від Стаса Жиркова. А ще — перші книги Юрія Андруховича, Оксани Забужко та Сергія Жадана, у яких сьогодні десятки більш-менш вдалих послідовників. Нарешті, саме 20 років тому нашого Андрія Куркова було названо найтиражнішим письменником Європи серед вихідців із країн СНД. Нині в Європі видаються багато українців. І як тоді, так і тепер Мінкульт у процесі просування актуального українського участі не бере.

Нульові. Тут сумно. Композитора Ігоря Білозіра убито у Львові гопниками — зробив зауваження щодо російського приблатненого шансону. Кому як не Мінкульту стежити за наповненням культурного простору? Або ось: Україна очолила рейтинг країн із найвищим рівнем піратства, тобто краденого інтелектуального продукту. Хіба не Мінкульт повинен очолити рух за виробництво свого та захист інтелектуальної власності? Разом із тим нульові — кінофестиваль студентських робіт Відкрита ніч, успіхи львівського видавничого Форуму та інші добрі справи, з якими Мінкульт хіба що може скромно постояти поруч. Так, був фільм Олеся Саніна Мамай, знятий за державний рахунок. Але його мало хто бачив — але ж Мінкульт мав ресурси, нехай тоді і кустарні, щоб від свого імені влаштовувати покази в усій країні.

Можна зачепити і наш час, але взятих навскидь прикладів уже досить. Вони ілюструють: Міністерство культури, якщо і займається культурою, то якоюсь паралельною. Яку не помітно. А якщо раптом побачимо, засмутимося, як усе незграбно, без любові до мистецтва, для відписки та галочки зроблено. Реальні перемоги на широкому культурному фронті у тих, кому Мінкульт або заважає, або не хоче допомагати. Наприклад, як у згаданому на початку випадку, ставить одиниці. Рубаючи цікаві, важливі та потрібні проекти на корені. Сподіваюся, не під корінь.

© 2014-2020, ТОВ «ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МЕДІА-ДК». Всі права захищені. E-mail редакції: news@nv.ua, відділу реклами: sales@nv.ua
Використання матеріалів сайту можливе за умови дотримання Правил користування сайтомі правил використання матеріалів сайту.

Усі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".


Матеріали, відмічені позначками , , , публікуються на правах реклами.