Люди

Кава з Сергієм Михальчуком

Титулований український кінооператор переповідає свої "кухонні" розмови з російськими друзями і п'є каву

Найтитулованіший вітчизняний кінооператор згадує свої поїздки у зону бойових дій, порівнює настрої українських військових після Майдану і тепер, переповідає "кухонні" розмови з російськими друзями і п'є каву

 

Ольга Духніч

 

 

З найтитулованішим кінооператором України Сергієм Михальчуком НВ зустрічається у кав'ярні Каффа на столичному Подолі.

— Тут чудова кава, а ще я живу по сусідству, — всміхається Михальчук, подаючи руку для вітання. Водночас він вибачається за запізнення: мандрівний по всьому світу оператор улюбленим Подолом їздить рідко. Настільки, що заплутався у новій подільській навігації та, розплутуючи її, витратив чверть години.

Михальчук — фігура в українському кіно помітна. У 2002 році він отримав Першу премію кінофестивалю в Сан-Себастьяні за операторську роботу у фільмі Коханець, знятому разом із російським кінорежисером Валерієм Тодоровським. У 2015 році він став володарем Срібного ведмедя, найвищої нагороди Берлінського кінофестивалю, за фільм Під електричними небесами вже у співробітництві з іншим відомим російським режисером — Олексієм Германом-молодшим.

 

П'ять питань Сергію Михальчуку:

Найдорожча річ, яку ви придбали за останні 10 років?

Напевно, досвід.

На чому ви пересуваєтеся містом?

Автомобілем, зараз це Subaru.

Найнезвичайніше місце, де вам вдалося побувати?

Мені складно вибрати найкраще, я назву останнє. У березні цьогоріч я побував на святі фарб Холі у глибинці Індії, містечку Вріндаван, де, за легендою, народився Крішна.

Чи є у вашому житті вчинки, за які вам соромно?

Такі речі, звісно, ​​є, і мені дуже гірко, що вони є.

Чого або кого ви боїтеся?

Боюся знімати банальщину.

В українському кінематографі він відомий зйомкою кількох артхаусних фільмів, а також операторською роботою у фільмі Поводир Олеся Саніна. Втім, пострадянським простором фільмографія Михальчука не обмежується. Він багато працював у Європі, Сирії, країнах Перської затоки, а подорожував ще більше. Як фотограф Михальчук об'їхав понад сто країн, побував на Північному і Південному полюсах, а також кілька місяців виживав разом з екстремальною командою Еквітас на невеликому судні в Атлантичному океані. Постійним залишається одне — оператор завжди прискіпливо вибирає проекти, за які береться, а до слави і гучних імен не ласий.

Остання його робота — фільм Дике поле, знятий за мотивами роману Сергія Жадана Ворошиловград, прем'єра якого відбудеться на 8 листопада.

— Чому вирішили взятися за Дике поле? — одразу цікавлюся я у співрозмовника, щойно ми замовляємо каву.

— Ворошиловград, — усміхається Михальчук.

Він пояснює, що оригінальна назва роману йому подобається більше, ніж назва фільму, і задумку автора воно відображає краще.

— Мені внутрішньо симпатичний Сергій Жадан, і сам твір мене зворушує. І фільм, і роман — вони про наше покоління і те, що сталося з людьми родом із 90-х і 2000-х. Я народився у Рівненській області, а це полярна до Луганської області точка на карті України. Там зовсім інша ментальність, там мікроклімат, як у фільмах Кустуріци, дуже контрастний, але волночас він правильний. У підсумку ми зняли іронічне кіно, не вестерн, а навіть якийсь "істерн", у теплих мексиканських тонах.

 

Михальчук приймає з рук офіціанта каву і розповідає, що останні роки він, той, хто раніше багато знімав із росіянами, переважно зайнятий в українських проектах.

— Санкції дійсно працюють, кіноіндустрія оживає, і я відчуваю свою корисність тут, в Україні. Зараз українські режисери отримали можливість знімати фільм за фільмом без великих перерв. І це важливо для вироблення національного обличчя кінематографа. Режисери, як льотчики, — якщо немає нальоту годин, розвиток майстерності переривається.

— Півмільйона гривень держава виділила на патріотичне кіно. Вам цікаво його знімати? — питаю я.

Режисери, як льотчики, — якщо немає нальоту годин, розвиток майстерності переривається

— Цікаво. Але я боюся знімати пропаганду, до того ж пропаганду низької якості. Тому я не погоджуюся зараз знімати кіно про війну.

— Не знаходите сил?

— Швидше я побоююся, що зняте мною Міністерству оборони не сподобається. Я був там, на війні, кілька разів. Перший раз — у 2014-му під Дебальцевом, але ще до котла. Я бачив людей, в яких ще був живий дух Майдану. Форми у них не було, автомати постійно заклинювало, а міномети були з далекого 37-го року, але водночас була сильна віра, що вони борються за справедливе правове суспільство, за самих себе. За перемогу.

Після паузи Михальчук продовжує:

— А зараз я бачу добре екіпірованих професійних воїнів. Для них війна стала рутиною. Вони окопалися і розуміють, що повних перемог не буде. Важливо вижити і втриматися. Я боюся, що ситуація в такій точці завмре надовго, і війною її не розв'язати.

Після цієї фрази оптимізм мого співрозмовника вичерпується, і деякий час ми мовчки п'ємо каву.

раст

КАМЕРА, МОТОР! Український оператор зі світовим ім'ям Сергій Михальчук (у центрі) дедалі частіше знімає на батьківщині. На фото — на зйомках фільму Дике поле

Ви багато працювали з російськими режисерами Валерієм Тодоровським, Олексієм Германом-молодшим, людьми далекими від прокремлівської позиції. Вдалося вам зберегти стосунки тепер? — питаю я.

— Я продовжую спілкуватися з Валерою [Тодоровським], але працювати над російськими проектами зі зрозумілих причин уже не можу, — стримано реагує Михальчук. — Для багатьох нормальних, не задурених державною пропагандою людей в Росії, моїх друзів і колег, те, що відбувається — страшна трагедія. Хоча б тому, що в Росії так і не дозріло громадянське суспільство, яке є в Україні. Свою гідність кожен зберігає поодинці і як може.

— Не всім це вдається. Ось Нікіта Михалков не зміг, незважаючи на весь свій талант, — зауважую я.

— Є така ілюзія, що держава ламає талановитих людей, але це не так. Люди самі ламаються і деградують, і це важко спостерігати, — відгукується Михальчук, підливаючи каву.

— Після премії в Сан-Себастьяні ви стали відомим і помітним глобально. Багато надходило пропозицій від західних режисерів? У Голлівуд потрапити хотіли? — міняю я тему розмови на більш радісну.

— Пропозиції були, а ось Голлівуд мене якраз геть не вабив. Це прикольний атракціон, але таке кіно і без нас є кому робити.

Оператор зізнається, що робота з комп'ютерними спецефектами в кіно для нього — великий стрес.

— Я не відчуваю себе в цьому процесі головним, не бачу співвідношення кольору з глибиною. Я художник, а не інженер, мені важлива візуальна культура, — знизує плечима він.

— Ось ви знімаєте українське кіно і, напевно, здогадуєтеся, що вітчизняний глядач, виходячи із зали, порівнює його з голлівудським, — зауважую я.

— А ось це абсолютно безглуздо. Як порівнювати велосипед з автомобілем. Українське кіно займає свою нішу. Навіть у росіян з їхніми величезними нафтовими бюджетами Голлівуд так і не вийшов, — з посмішкою реагує Михальчук.

— Є фільми, які ви ніколи не станете знімати?

— Точно ніколи не зніматиму чорнуху. Так, це часом кон'юнктурно і приносить успіх, особливо якщо показувати такі картинки життя з України для західного глядача. Я все ж люблю, щоб кіно було зробленим з любов'ю до персонажа. Навіть у трагічній історії має бути надія.

© 2014-2020, ТОВ «ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МЕДІА-ДК». Всі права захищені. E-mail редакції: news@nv.ua, відділу реклами: sales@nv.ua
Використання матеріалів сайту можливе за умови дотримання Правил користування сайтомі правил використання матеріалів сайту.

Усі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".


Матеріали, відмічені позначками , , , публікуються на правах реклами.