Країна

Донецький блюз

Модульні містечка, збудовані як тимчасове житло для вимушених переселенців із Донбасу, стають депресивними ґетто

Модульні містечка, збудовані, як тимчасове житло для вимушених переселенців із Донбасу, стають депресивними ґетто

 

Катерина Іванова
(Київ—Харків—Київ)

 

 

Таксі із журналістом НВ їде Харковом, звертає з траси, ще з кілометр труситься по ґрунтівці і нарешті прибуває до пункту призначення. Тут на околиці облаштоване містечко для вимушених переселенців. Раніше тут був пустир, а колись давно — звалище.

Взимку 2015 року ділянку площею в гектар було обнесено металевою сіткою, потім з'явилися різномодульні німецькі будівельні вагончики — на одну сім'ю та побільші, цілі гуртожитки із санвузлами, бойлерами і навіть пральними машинками. У цих модулях і розмістилися жителі Донбасу, які втекли від війни. Поселення звели на кошти уряду Німеччини і німецького товариства міжнародного співробітництва GIZ, а обслуговує його комунальне підприємство Харківспецбуд.

Містечко будували ненадовго: термін його експлуатації закінчився ще рік тому. У деяких місцях протікає дах, вийшла з ладу деяка побутова техніка. Але люди не поспішають виселятися. Житло, яке передбачали, як тимчасове, — на три-шість місяців — стало для більшості постійним. Більшості з 249 тутешніх жителів йти нікуди: 90% із них соціологи назвали б людьми соціально вразливих категорій — інваліди, пенсіонери, багатодітні сім'ї.

"Люди роками живуть одними й тими ж проблемами, варяться у власному соці. Яка інтеграція, якщо вони взагалі не спілкуються із зовнішнім світом? — ставить риторичне питання Алла Фещенко, голова правління громадської організації Станція Харків, яка з перших днів збройного конфлікту на Донбасі допомагає переселенцям. — Частина людей розуміє, в якому кошмарі вони живуть, але у них немає інших варіантів".

Фещенко розповідає, що в містечку за три роки вже утворилася своя ієрархія та закони. "Можуть побити своїх же, якщо щось не подобається", — каже вона про місцеві звичаї.

Подібних транзитних поселень в Україні сім — у Запоріжжі, Павлограді, Кривому Розі, Нікополі, Кам'янському та Дніпрі. Загалом їх відкриття обійшлося в €25 млн. І в усіх містечках — де більше, а де менше — одні й ті самі проблеми.

Місцева влада, волонтери та громадські організації забезпечили переселенців усім необхідним — від постільної білизни до комп'ютерів — і продовжують, хоча вже і в менших масштабах, надавати допомогу. Натомість багато з їхніх підопічних приростають до цих гуманітарних "милиць" і вже не можуть без них обходитися, визнають волонтери.

"Найстрашніше, що в деяких містечках починають формуватися своєрідні ґетто, — констатує Григорій Селіщук, директор департаменту гуманітарних програм благодійного фонду Карітас України, яка допомагає зокрема й людям, які постраждали від війни на сході України. — Та й у самих жителів таких поселень немає відчуття, що — вау, життя вдалося: вони сприймають своє тимчасове житло, як зло, з яким треба миритися".

фото_2

ТРАНЗИТОМ ІЗ ВІЙНИ: Сім'я Ірини Белінської (вона на фото в центрі) — найбільша в поселенні й нараховує 23 людини

Сусіди мимоволі

Біля входу до будівлі адміністрації харківського модульного містечка майорить синьо-жовтий прапор, під ним на лавочці нудьгує охорона. За ґратчастою хвірткою — тиша. Час від часу її порушують вигуки дітвори, що грається на дитячому майданчику. На вулиці сушиться різнобарвна білизна, біля вікон — клумби, з кухонь долинає запах домашньої живності. Такий звичний світ, уклад якого привезли з собою переселенці з Донбасу.

У той перший рік після заселення донеччани ні копійки не платили за проживання, і навіть інтернет у них був безкоштовний. Згодом за все довелося платити: спочатку 50%, а на третій рік — 100%. Тепер влітку в кожному вагончику набігає комунальних платежів до 1,5 тис. грн на місяць, у холоди — 2,5–4,5 тис. грн. Подобається це не всім.

"Були люди, які заявляли: "Ви всі нам винні", "Не платив, не буду, і нічого мені не зробите — у мене дитина-інвалід", — розповідає Артур Стаценко, начальник управління обслуговування містечка, проводячи екскурсію своєю вотчиною. — З основними боржниками ми розлучилися, іншим пояснюю: все, комунізм скінчився".

Однак його привид бродить містом, проявляючи себе в переконаннях, домашній атмосфері й навіть зовнішності.

Двері одного з будиночків відчиняє жінка, широко усміхаючись і поблискуючи золотою коронкою. Це — Ірина Белінська, 60-річна мати-героїня зі Свердловська Луганської області. У неї 9 дітей і 12 онуків. І дві медалі від держави, які їй вручав тодішній президент Віктор Ющенко: Мати-героїня і За відмінне батьківство. Белінська дбайливо дістає їх із коробочок і кладе на коліна перед собою, коли фотографується для НВ.

Навіть таксисти відмовляються туди їхати
Руслан Калінін,
голова Всеукраїнської асоціації переселенців

У Свердловську в Белінської залишилося шість квартир. У Харкові сімейство спершу вміщувалося в орендованій однокімнатній квартирі, а потім переселилося сюди, отримавши три будиночки сімейного типу та кімнату в гуртожитку. Белінська сподівається отримати від влади хоч одну квартиру замість тих, що у них залишилися на Донбасі.

"Ми 20 років працювали, збирали гроші [щоб купити житло], а тепер уже нереально, життя не вистачить", — говорить вона.

Всередині вагончика, де живе сама Белінська, підлоги застелені килимами, всюди банки з консервацією — її запаси на зиму. Речі акуратними стосами лежать у пакетах у кутку. Більшу частину житлового простору займає меблева стінка радянського зразка. У серванті блищить кришталь.

"Добре живеться: постіль нам виділили, електрочайники, грубки. Тепло, затишно, — розповідає Белінська. — Тільки майбутнього свого не знаємо, і це страшно. Перспектив ніяких".

Такий настрій тут у багатьох. Єдине, в чому переселенці знаходять розраду, — що за вікном немає війни. Навіть найактивнішим і найцілеспрямованішим нелегко в таких поселеннях зберегти оптимізм і не провалитися в загальну атмосферу приреченості, мов у болотяну твань.

"Вдома у мене була мрія: на море поїхати, на дачу. Були справи. Тут їх немає", — каже Тетяна Мухіна, мешканка багатоквартирного модуля-гуртожитку. Довгий коридор, яким вона йде, заставлений речами. Біля кожної кімнати — кілька пар взуття різного розміру та кольору, коляски, самокати, сушарки для білизни, велосипеди й санчата — в кімнатах кожен сантиметр житлової площі в ціні.

фото_3

УПРАВДОМ: Артур Стаценко, який керує модульним містечком, пишається тим, що розв'язав головну тутешню проблему — заборгованість із комунальних послуг

Мухіна мешкає на 18 квадратах із чоловіком, маленькою донькою та сином з інвалідністю. Взимку 2015-го вони бігли з Дебальцева "зеленим коридором", відкритим для евакуації мирного населення. На виїзді з міста потрапили під артилерійський обстріл. Дивом лишилися живі.

Спочатку Мухіни жили у знайомих у Красному Лимані, потім перебралися до Харкова. Першу радість від того, що війна далеко, змінила туга. А тут ще й лікарі констатували погіршення стану здоров'я сина.

Подружжя так і не обзавелися друзями — ні за межами містечка, ні всередині нього. І тепер Мухіна зізнається, що необхідність ділити побут із чужими людьми її виснажує психологічно.

"У нас спільна кухня, спільний санвузол, безсонні ночі спільні, — долучається до розмови пенсіонерка Людмила з Новокузнецька, яка живе в гуртожитку в одній кімнаті з літньою мамою та чоловіком-священиком. — Доводиться виживати".

Закрита система — ідеальне живильне середовище для різного роду конфліктів, підтверджують тутешню напруженість психологи. Ось і сусіди мимоволі не надто довіряють один одному: на холодильники і дверцята шаф із провізією вішають замки.

"Ми нікого не підозрюємо, нікого не зловили, але продукти йдуть невідомо куди", — говорить Мухіна.

Пригніченість, заздрість і злість — такі пристрасті модульного містечка. "Раніше я була доброю: грошей дай — на, допоможи — будь ласка, — згадує своє колишнє життя Мухіна. — Зараз до мене не під'їдеш просто так. Я стала тут жорсткішою".

Вона зізнається, що мріє виїхати звідси назавжди.

Тутешні жителі страждають не тільки душею, а й тілом. У літню спеку металопластикові контейнери нагріваються і перетворюються на "термос" — перебувати в них неможливо. Тому всупереч правилам Стаценко дозволив встановлювати в будиночках кондиціонери і споруджувати дерев'яні навіси. "У мене швидкі регулярно забирали дітей з тепловим ударом", — виправдовує себе Стаценко.

Сім'я Наталії Авдюхи жила в поселенні з 2015-го, а торік з'їхала. "У трирічного сина без кінця були напади астми, швидка раз на тиждень забирала, відкачували, то чи через пластик, то чи через те, що містечко збудоване на місці колишнього звалища, — згадує Авдюха. — Як з'їхали — не було більше жодного нападу".

Тим часом навіть у таких умовах життя в модульному містечку триває — в прямому сенсі слова. За час його існування тут народилися 24 дитини. Наймолодшому — місяць.

фото_4

КУХНЯ НА ДЕСЯТЬОХ: Тетяна Мухіна (на фото — праворуч) каже, що необхідність ділити побут із чужими людьми сильно виснажує психологічно

Пропаще місце

Модульні містечка як ідея тимчасового житла є хорошими, як швидка допомога і абсолютно провальний як довгостроковий проект, переконані експерти. Цим шляхом Україна пішла слідом за Грузією, де після воєнних конфліктів із Росією в 1996 і 2008 роках досі є наметові містечка, в яких живуть люди зі статусом переселенців.

За даними Мінсоцполітики, в Україні 1,5 млн осіб, які втекли від вибухів і куль із Донбасу, живуть на нових місцях. Найбільше їх зареєстровано в Донецькій області — понад 540 тис. осіб. Потім йде Луганська область — 296 тис., Харківська — 121 тис. У Києві осіло майже 160 тис. осіб.

Міста виявилися не готовими до напливу переселенців, визнають експерти. Чи не найбільший потік линув до Харкова, який для жителів Донбасу був територіально і ментально ближчим, ніж інші регіони, а тому безпечнішим.

"Тільки-но ми починали мову про те, що можна поїхати на Західну Україну, в людей починалася істерика", — згадує Фещенко, пояснюючи таку реакцію впливом антиукраїнської пропаганди.

Хтось зупинявся у родичів або знайомих, у когось були вільні гроші і можливість знімати житло. Багато людей шукали роботу, і нерідко роботодавці, користуючись тим, що переселенці перебувають у безвихідному становищі, платили їм удвічі менше, ніж місцевим жителям за ту саму працю. Приїжджим не подобався такий стан справ. Але ж робота — головна умова успішної адаптації.

В історії з переселенцями спочатку було допущено системну помилку, вважає Фещенко. А саме: на початковому етапі не було диференціації за професійною ознакою. У підсумку вийшло, що в селах опинилися люди, які нічого не тямлять у сільському господарстві, а в місті — ті, у кого ескалатор у метро викликає стрес.

А коли помилку помітили, вирішили виправити і запропонували селянам перебратися у звичне середовище, де їх були готові охоче прийняти, то отримали відмову. "Люди, які ще рік тому бідкалися "як же ми без своєї корови?", зараз говорять "ні, що ви, ми не поїдемо в село, ми харків'яни", — передає настрої переселенців Фещенко.

фото_5

СТАРЕ Й МАЛЕ: 90% тутешніх жителів — інваліди, пенсіонери та багатодітні сім'ї

Харківське містечко вважається найуспішнішим — в інших ситуація значно гірша. І гігантські комунальні борги — найменший гріх тамтешніх жителів.

"Навіть таксисти відмовляються туди їхати, — згадує свій досвід відвідування модульного містечка в Кривому Розі Руслан Калінін, голова Всеукраїнської асоціації переселенців. — Люди, які там живуть, не мотивовані працювати. Це неблагополучні, часто багатодітні сім'ї. Вони отримують допомогу від держави, роботи навколо немає, але й їхати вони не хочуть. Процвітають алкоголізм, наркоманія".

Фещенко вважає досвід своєї Станції Харків, яка надає допомогу переселенцям із перших днів війни, значно успішнішим: у більшій частині підопічних цієї громадської організації доля склалася інакше.

"Три дні тобі дається на те, щоб ти відлежався, проплакався, прийняв обставини, що склалися, а потім — робота", — описує Фещенко схему, яку успішно відпрацювали в хостелі Станції Харків.

Якщо приїжджий розумів, що велике місто не для нього, волонтери підбирали йому варіанти в області. Тим, хто хотів залишитися у Харкові, допомагали знайти роботу і житло, в деяких випадках навіть частково оплачували перші місяці оренди.

Волонтери прагнули до того, щоб переселенці не затримувалися у хостелі більше, ніж на два місяці. На їхню думку, з одного боку спільні проблеми об'єднують, з іншого — занурюють людину в стан безпорадності. А спілкування з місцевими жителями і нові знайомства виводять її з депресивного стану.

Ще одним зламом волонтери називають гуманітарні програми для переселенців, особливо якщо вони надаються хаотично і безконтрольно: у людей, які тривалий час отримують допомогу з різних джерел, зникає необхідність, а з нею і бажання працювати.

"Найгірше, що ми можемо зробити, — припинити допомогу зовсім", — натомість застерігає Селіщук. І пропонує її переорієнтувати — проводити тренінги, професійні та особистісні, дати можливість людям побачити перспективу, знайти роботу, допомогти пройти всі кола бюрократичного пекла з документами. Одним словом, дати не рибу, а вудку.

"Це чи не найбільш основне зараз", — підкреслює він.

Калінін же впевнений: головна проблема для переселенців — це житло. Повільно, але впевнено ця проблема вирішується трьома профільними міністерствами. Його рецепт розв'язання проблеми — перереєструвати переселенців, щоб знати їх точну кількість. А потім запустити електронний реєстр із баловою системою, щоб вибудувати справедливу чергу на отримання житла, коли бали визначатимуть чергу сім'ї в житлових програмах.

"Уряду України необхідно брати за основу успішні моделі розв'язання проблем переселенців і ставати до їх реалізації, — говорить Калінін. — Не потрібно чекати 17 років, аби почати щось робити, як це було в Грузії ".

фото_1

ДІТИ ВІЙНИ: Більше половини жителів модульного містечка для переселенців у Харкові — діти

© 2014-2020, ТОВ «ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МЕДІА-ДК». Всі права захищені. E-mail редакції: news@nv.ua, відділу реклами: sales@nv.ua
Використання матеріалів сайту можливе за умови дотримання Правил користування сайтомі правил використання матеріалів сайту.

Усі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".


Матеріали, відмічені позначками , , , публікуються на правах реклами.