Погляди

На ґрунті ненависті

Після нападу на табір ромів у Львові настав час відкрито визнати те, про що ми так довго боялися сказати вголос: в Україні є прояви расизму. І вони мають системний характер

Після нападу на табір ромів у Львові настав час відкрито визнати те, про що ми так довго боялися сказати вголос: в Україні є прояви расизму. І вони мають системний характер

 

 

Мустафа Найєм,
народний депутат (БПП)

 

Є  три запитання, на які мені доводиться відповідати під час зустрічей з іноземними політиками або журналістами. Про корупцію. Про війну. І про фашизм. Завжди. На кожній зустрічі. Під час кожного інтерв'ю.

Так от, коли я кажу про корупцію, то, безумовно, знаю, з ким і з чим борюся. Точно розумію, якого ворога маю на увазі, коли йдеться про Донбас. Але по-справжньому гублюся, якщо якийсь поважний експерт або політик запитує, чи не вважаю я проблемою, що в нашій країні буяє неонацизм і фашизм. І щоразу абсолютно щиро відповідаю: звісно ж, фашизм і расизм — це не про нашу країну. "Подивіться, зрештою, на мене і дайте відповідь на своє запитання самі". Однак завжди замислююся: чому ми — країна, під час революції в якій першими загинули вірменин, білорус і грузин, — маємо виправдовуватися у спотвореному уявленні про любов до батьківщини і чистоту нації? І чому хтось вважає, що має право сидіти в тилу і встромляти ніж у спину нашій армії та дипломатії?

Тепер завдяки таким "патріотам" і "охоронцям чистоти" відповідати на це питання стане складніше. Не тільки мені. Всій країні.

Що з цим робити?

Довго ми боялися вимовляти це слово, сподіваючись, що все минеться якось саме собою. Не минулось. І щоб перші дзвіночки не стали національною пандемією, настав час це сказати вголос і визнати: в нашому суспільстві є прояви расизму, і вони мають системний характер. Для початку — визнати. Потім — правильно кваліфікувати і відкрито цьому протистояти. У громадському дискурсі, в поліцейських відділках і судах.

І зараз питання не тільки до правоохоронних органів, які — і це теж пора визнати — довго замість того, щоб викорчовувати хворобу під корінь, десятиліттями списували її на витівки молоді, безвідповідальність і ще якусь маячню. Вбивства, поранення, різанина (від побиття в'єтнамців у Харкові, вбивства у Вільшанах Харківської області до побиття темношкірих уболівальників на київському стадіоні та утисків в Ужгороді) сором'язливо кваліфікували як хуліганство або, в поодиноких випадках, як особливо тяжкі злочини.

Нам не подобається потворна сторона свого відображення

З різних причин: складно довести, справа негарно виглядає, псує статистику або імідж країни. У підсумку судили не расистів, не тих, хто інфікований міфічною ідеєю чистоти нації, а "хуліганів" і "малолітніх шибайголів", які, опинившись на волі, продовжували розпочате ще з більшим завзяттям, оскільки головний їхній злочин система воліє не помічати. І це вада не тільки постмайданної влади. Загалом не тільки влади. Це наша спільна проблема.

Нам не подобається потворна сторона свого відображення, вважаємо за краще відвертатися від неприємних фактів. Нам ніяково визнати, що український расизм — це інша, потворна сторона пасcіонарності нашого суспільства. А якщо бути точнішим — тієї її частини, яка вважає себе виразником думки і волі всієї країни.

Щиро сподіваюся, що після події на околицях Львова (напад на табір ромів, у підсумку якого одна людина загинула, а четверо отримали серйозні поранення) оперативна реакція Національної поліції та правильна кваліфікація злочину, вчиненого на етнічному ґрунті, стануть системою. І в майбутньому ми не просто почуємо від правоохоронних органів ухильні заяви про "радикальні групи і настрої", а отримаємо підсумки реального розслідування діяльності та організації угруповань, які закликають до насильства за расовою або етнічною ознакою.

За все своє життя в Україні я ніколи не стикався з дискримінацією за расовою чи етнічною ознакою або відкритим проявом расизму. Лише раз у далекому 2010 році я зіткнувся із ксенофобією двох недалеких беркутівців, але в масштабах життя однієї людини це, звісно, дрібниця. І хочу цим пишатися.

А якщо комусь хочеться навести наочний приклад того, на що може перетворитися наше потурання, загляньте за поребрик. Там теж все починалося із сором'язливого замовчування. Замовчування, яке перетворило насильство і непримиренність на норму. Тепер же вони експортуються на будь-який сприятливий ґрунт: від підтримки праворадикальних сил в європейських країнах до вбивчого загравання з неонацизмом "легковірної" молоді в наших містах.

© 2014-2020, ТОВ «ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МЕДІА-ДК». Всі права захищені. E-mail редакції: news@nv.ua, відділу реклами: sales@nv.ua
Використання матеріалів сайту можливе за умови дотримання Правил користування сайтомі правил використання матеріалів сайту.

Усі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".


Матеріали, відмічені позначками , , , публікуються на правах реклами.