Погляди

Як правильно миритися

Сучасні відносини Польщі та України не можна назвати інакше, ніж холодний мир. Польська влада випустила джина з пляшки — масовий національний егоїзм. І його буде складно загнати назад

Сучасні відносини Польщі та України не можна назвати інакше, ніж холодний мир. Польська влада випустила джина з пляшки — масовий національний егоїзм. І його буде складно загнати назад

  

 

Ярослав Грицак, історик,
професор Українського католицького
університету, член Несторівської групи

 

Н ещодавно у Львові відкрили нову площу — Яцека Куроня. З такої нагоди до нас приїхали 25 польських друзів, які знали його, або однодумців. І з нашого боку було осіб 25. У момент відкриття вулицею проходив чоловік у віці з довгою палицею в руках, жестикулював нею так, ніби намагався когось із нас побити. Він врізався у наш невеликий натовп і роздратовано став розпитувати, хто такий Яцек Куронь, і чому площу назвали ім'ям якогось поляка, поляки ж не називають вулиці іменами українців. Переконувати його було безглуздо: він чув саме те, що хотів чути. Будь-які аргументи пролітали повз вуха.

Мене ж вкотре здивувала коротка людська пам'ять. На початку 1980-х у програмі Время постійно згадували двох польських антирадянщиків Куроня—Міхніка. Для тодішнього Кремля ця пара грала ту ж саму роль, що і Троцький для Сталіна: вороги та зрадники. Обидва були соціалістами і виступали на боці польських робітників, бунтували проти комуністичної влади.

Я, звісно, не міг тоді знати, що вони обидва родом зі Львова і обстоюють проукраїнську позицію. У випадку Міхніка ця позиція була пов'язана з історією батька. У міжвоєнні роки той був членом компартії Західної України, і коли партія розкололася на українців, які підтримали Шумського, і поляків з євреями, які виступали на боці Сталіна, він приєднався до польсько-єврейського крила. Пізніше вважав це найбільшою помилкою в житті, а тому попереджав сина: якщо той коли-небудь виступить проти українців, він прокляне його з того світу.

Історія Куроня складніша. Він був вальтерівцем — викладачем у польському комуністичному скаутингу. На початку 1950-х вальтерівці організовували табори для дітей на південно-східних землях — тих, звідки в 1947-му під час операції Вісла вислали місцевих українців. Куронь бачив занедбані села, чув історії, як поляки знущалися над українців, які залишился, особливо дітьми. І як людина, чутлива до чужої біди, взявся захищати українців.

У Львові, в дитинстві, Куронь став свідком вуличної бійки між поляками та українцями. Батько тоді спантеличив його словами: зараз ми — українці. Ідея була проста: ким ми є за фактом народження — справа випадку, однак свідомий вибір завжди має бути на стороні слабшого.

Нам потрібні звичайні людські історії

У дорослому віці Куронь відвідував Львів лише раз, пізньої осені 2003-го, за кілька місяців до смерті. Тоді він приїздив мирити українців і поляків у розпал скандалу навколо Меморіалу львівських орлят. На початку 2000-х одна польська фірма взялася реставрувати цвинтар, львівська влада визнала це не просто незаконним актом, а черговим приниженням українців. Коса на камінь зайшла, пристрасті кипіли з обидвох боків.

Ситуацію врятували громадські діячі, провівши спільну молитву на польських та українських трунах і звернувшись один до одного зі словами: "Прощаємо і просимо пробачення". З української сторони найвизначнішою фігурою був Блаженніший Любомир Гузар, а з польської — Яцек Куронь.

Нинішні відносини між Польщею та Україною не можна назвати інакше, ніж холодний мир. У них домінують справи минулого. Звісно, в таких випадках винні всі. Але сучасна польська влада, безумовно, напартачила більше. Доказ: польський уряд, влаштувавши війну історичної пам'яті, зіпсував відносини не тільки з Україною, але і з Німеччиною, Ізраїлем, США. Польська влада випустила з пляшки джина масового національного егоїзму, якого складно буде тепер загнати назад.

Публічні лідери та інтелектуали теж не без гріха. Ми мовчали або слабко протестували проти українських законів про історичну пам'ять. Власне, тому хочемо надолужити згаяне такими акціями, як перейменування однієї з львівських площ на площу Яцека Куроня. Наші польські колеги намагаються робити те саме. У Варшаві є площа Василя Стуса, у Вроцлаві з'явилася вулиця генерала Безпалка.

Так, такі акції є символічними. Але символами не можна нехтувати. Вони потрібні, коли прагматика перестає працювати або шкодить. Поляки кажуть про себе, що вони заднім розумом міцні. Українці не кращі. Одна з наших характерних приказок: якби знаття. Зрештою, співчуття і незнання минуть, а символи залишаться.

Пишу це, щоб проілюструвати прості правила примирення. По-перше, не можна дозволяти владі отримувати монополію на подібні питання. Громадянському суспільству варто час від часу робити те, чого не робить влада. По-друге, не існує ідеального примирення. Завжди знайдеться той, хто намагатиметься його зіпсувати. І останнє: у справі примирення не потрібно апелювати до ідеологій і виголошувати пишномовні фрази. Потрібні звичайні людські історії.

© 2014-2020, ТОВ «ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МЕДІА-ДК». Всі права захищені. E-mail редакції: news@nv.ua, відділу реклами: sales@nv.ua
Використання матеріалів сайту можливе за умови дотримання Правил користування сайтомі правил використання матеріалів сайту.

Усі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".


Матеріали, відмічені позначками , , , публікуються на правах реклами.