Країна

Всі свої

Біженці з "найгарячіших" країн світу розповідають, як опинилися в Україні й знайшли тут нову батьківщину
Це матеріал Електронної версії журналу Новое Время, відкритий для ознайомлення. Щоб прочитати закриті статті – передплатіть.

Біженці з "найгарячіших" країн світу розповідають, як опинилися в Україні й знайшли тут нову батьківщину

 

Катерина Іванова,
Галина Корба

 

 

У країна — далеко не світовий лідер серед країн, які ваблять біженців із проблемних регіонів земної кулі, запевняють в Управлінні Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН).

До початку 2018 року в країні зареєстровано 3,2 тис. біженців і осіб зі статусом додаткового захисту. З них майже половина — з Афганістану, 15% — із Сирії, по 5% — з Вірменії, Азербайджану, Росії та Сомалі. Ще 5,5 тис. осіб — шукачі притулку. Тут у лідерах уродженці Афганістану, Росії, Бангладеш, Сирії та Іраку.

До того ж тоді, як у країнах Євросоюзу потік біженців від війни і злиднів зростав, немов лавина, в Україні їх стало навіть менше. За останні три роки кількість шукачів притулку тут впало вдвічі — з 1,4 тис. осіб у 2015 році до 656 і 774 осіб у 2016-му і 2017-му відповідно.

Для порівняння, в ЄС кількість бажаючих отримати міжнародний захист вимірюється сотнями тисяч, а в 2015 і 2016 роках притулок там попросили сумарно понад 2,4 млн осіб, наводить дані Євростат. Йдеться переважно про вихідців із Сирії, Афганістану та Іраку.

Але навіть із такими незначними потоками шукачів кращої долі в Україні справляються важко. Шукачі притулку скаржаться на неякісний переклад, бюрократичну рутину і навіть випадки корупції у відповідальних органах влади.

Частка позитивних рішень за клопотаннями шукачів притулку теж незначна. У 2014 році статус біженця Україна надала тільки 37% прохачів, у 2015-му — 22%, а в 2016-му ще менше — всього 14%. У 2017 році влада була трохи прихильнішою до прибулих — частка позитивних рішень зросла до 29%.

Але навіть отримавши міжнародний захист, біженці стикаються із відсутністю пільг, соціального житла, мовних курсів та інших механізмів повноцінної інтеграції в суспільство. А деякі і зовсім страждають від відвертої ксенофобії та дискримінації.

НВ розповідає історії трьох біженців, які, незважаючи на всі труднощі, зуміли влаштувати своє життя в Україні і досягти успіху.

Хасан Аміні,
студент і активіст

20 років, Афганістан

 

У Хасана Аміні не було дитинства: він став біженцем у два роки. Його батьки залишили Афганістан, коли там почалася війна. Нове життя сім'я будувала в іранському Караті — без документів і засобів для існування. Батько Аміні працював на будівництвах, мама — у швейному цеху готелю. Тут таки підпрацьовував і сам Аміні, коли трохи підріс. До школи він не ходив. У сім'ї до того моменту з'явилося ще двоє дітей. Майбутнє уявлялося у чорно-сірих барвах.

Батьки Аміні вирішили: нехай хоч старший син вирветься з убогості й спробує влаштувати своє життя в благополучнішій країні. Вони знайшли перевізника і нелегально відправили Хасана до Європи. Майже тиждень 14-річний хлопчина трясся у кузові фури, яка прямувала до Німеччини.

Затиснутий з усіх боків мішками з нитками, Аміні разом з іще одним мігрантом-підлітком, який в пошуках кращої долі вирушив у ризиковану подорож, насилу міг присісти. Спати можливості не було.

"Звичайно, було страшно, — згадує біженець. — Ми мріяли, от зараз приїдемо до Європи, все буде добре". Але перевізник своїх зобов'язань не виконав. Замість Німеччини привіз їх в Україну — в Одесу.

Стояла зима, в дорозі підліток дуже обморозив ноги, тому перші два тижні провів у лікарні. А потім потрапив у школу-інтернат.

Я вже звик і відчуваю себе, як вдома, просто дуже скучив за мамою

"Спершу ми взагалі не спілкувалися, бо не знали мови — ні російської, ні української, тільки кілька слів англійською, — згадує Аміні. — А потім слово за слово, так і вивчив".

В Україні афганець живе вже шість років і не шкодує, що колись його долю вирішив випадок. Він закінчив IT-коледж, планує вступати до університету, вибирає між політехнічним і "мореходкою". Крім цього, він заснував громадську організацію, яка допомагає біженцям адаптуватися в Одесі.

Вперше за довгі роки він нарешті відчуває себе в безпеці. Єдине, що затьмарює його життя, — неможливість відвідати рідних. У нього немає українського громадянства, а з паспортом "особи, яка потребує додаткового захисту", виданим Державною міграційною службою України, йому не відкривають візу в посольстві.

"Я вже звик тут і відчуваю себе, як вдома, просто дуже скучив за мамою", — з сумом зізнається Аміні. Й одразу бадьориться: "Я сподіваюся, що скоро все зміниться, мені дадуть громадянство й у мене буде робота, сім'я і донька. І все буде добре".

Яхья Марва Насер,
студентка

27 років, Сирія

 

Я хья Марва Насер — одна з найкращих студенток Київського міського медичного коледжу, де вона вчиться на стоматолога. Хоча відмінне навчання вимагає від неї великих зусиль. Насер ледь розуміє російську і ще гірше говорить українською. Рятує лише непогане знання англійської.

Вона народилася і виросла в Сирії, а в Україні опинилася у 2013 році, через два роки після початку громадянської війни на її батьківщині. На переїзді наполіг чоловік, брат якого давно влаштувався у Києві. Головним потрясінням на новому місці стали українські зими. У Сирії взимку температура рідко опускається нижче нуля, кілька днів буває до -5 °С, а тут — -10-15 °С. Зате в травні в Україні при +23 °С дихати набагато легше, ніж у Дамаску, де температура досягає +40 °С.

Зіткнулося подружжя в Україні і з міжкультурними відмінностями. В ісламі важливі доброзичливі та привітні стосунки між сусідами, а гостинність вважається найбільшою гідністю. Тому Масауд Ахмад, чоловік Насер, був вкрай здивований, коли, пригостивши сусіда чашкою кави без причини, викликав у того нерозуміння, яке межувало з переляком. Але Ахмад не здається, налагоджуючи міжкультурний діалог — час від часу він пригощає сусідів приготованими дружиною національними стравами.

Нам Київ тепер рідніший за Дамаск

В іншому адаптуватися було набагато простіше — біженців підтримала місцева сирійська громада. Ахмад відкрив на ринку точку з продажу овочів і фруктів, а коли справа розрослася, заснував і невеликий завод із переробки пластику в Одесі.

Пара побудувала будинок у Вишгороді і ростить трирічну дочку. Повертатися до Сирії подружжя не планує. "Нам Київ тепер рідніший за Дамаск", — усміхається Яхья Марва Насер.

Єдина проблема, яка поки не вирішена, — оформлення документів. Зараз у Насер і її чоловіка паспорти, які не дають права виїзду в країни, де потрібна віза. Сирійські документи вони здали при оформленні статусу осіб, які потребують додаткового захисту, а нові, українські, ще не отримали. "Ми в глухому куті, — зізнається Насер. — Ні тут, ні там".

Мохаммад Наїм,
глава афганської громади в Києві

50 років, Афганістан

 

М охаммад Наїм впевнено йде між яток київського ринку Троєщина, вітається за руку з торговцями-співвітчизниками. Очевидно, що він для них — авторитет. Звідси найчастіше починається адаптаційний шлях в Україні кожного нового біженця з Афганістану. "Всі знають, Троєщинський ринок — місце проживання афганців", — каже Наїм. — Якщо комусь із афганців щось потрібно — всі йдуть сюди".

Наїм народився в Афганістані, в провінції Капіса, за 60 км від столиці. Йому було сім років, коли до Афганістану увійшли радянські війська, і всі школи в місті згоріли. Він переїхав із батьком-садівником до Кабулу. Паралельно з навчанням почав підпрацьовувати, а коли йому виповнилося 16 років, став членом організації Захисники революції й ходив на бойові завдання в "четвірках", які складаються також із представників МВС, КДБ, міноборони. За це теж платили гроші.

"Ми тоді жартували: в одній руці автомат, в іншій — авторучка", — згадує юність Наїм.

Після школи він поїхав вчитися до СРСР, вступив до Медичного університету в Запоріжжі з твердим наміром повернутися назад після отримання диплома. Але незабаром до влади в Афганістані прийшли таліби, і шлях на батьківщину виявився закритий — це було небезпечно для життя.

Тоді Наїм вирушив до Києва. Грошей вистачило лише на квиток до Миронівки. Жаліслива касирка порадила, як перехитрити провідницю і доїхати до Києва безкоштовно. Але хитрощі не знадобилися. У сусідньому купе з Наїмом їхали його земляки — вони і врятували.

Коли я їду до Афганістану, починаю сумувати за Україною

Спершу в Києві виживати теж допомагали співвітчизники. Наїм, маючи диплом провізора, хотів влаштуватися на роботу в аптеку, але друзі порадили вибрати ринок. У 90-ті він там за день заробляв 250 карбованців — стільки, скільки в аптеці отримував би за місяць.

"Коли я заробив свої перші $10, був найщасливішим у світі", — каже Наїм.

Завдяки знанню російської мови і зв'язкам у правоохоронних органах він став незамінною людиною для своїх земляків в Києві — допомагає їм оформлювати документи, вирішувати проблеми із податковою службою, захищає від незаконних зазіхань кримінальних структур. У 2002 році він очолив місцеву громаду, хоча неформально обов'язки глави взяв на себе ще у 2000-му.

А через два роки отримав українське громадянство. "Коли я їду до Афганістану, починаю сумувати за Україною, — зізнається Наїм. — Це моя батьківщина".