Світ

На чужих берегах

Останніми роками біженці, чия чисельність у світі перевищила 20 млн, стали однією з найгостріших і найобговорюваніших проблем
Це матеріал Електронної версії журналу Новое Время, відкритий для ознайомлення. Щоб прочитати закриті статті – передплатіть.

Останніми роками біженці, чия чисельність у світі перевищила 20 млн, стали однією з найгостріших і найобговорюваніших проблем. У країнах-приймачах вони нерідко виявляються непроханими гостями, тоді як грамотна інтеграція могла б перетворити їх на цінний ресурс

 

Анна Павленко

 

 

Сирійці Мохаммед і Аміра одружені вже 24 роки, виростили п'ятьох дітей і доглядають трьох онуків. У своєму рідному місті Хомс Мохаммед працював у пекарні, а його дружина займалася господарством, поки спричинена в країні після антиурядових протестів 2011 року війна не внесла своїх корективів у розмірене життя сімейства.

Хомс кілька років перебував в облозі, і городяни насилу виживали в умовах відсутності роботи й дефіциту їжі. Після того, як у 2014 році біля будинку Мохаммеда й Аміри розірвалася міна, вони з дітьми втекли до сусіднього Лівану. Там спочатку жили у вантажівці, потім орендували намет у таборі для біженців у долині Бекаа.

Тепер своїм головним завданням подружжя вважає забезпечити освіту дітям і зізнаються, що як і раніше сумують за Хомсом, де залишилися їхні батьки, брати і сестри. "Сподіваюся, що зможу повернутися і зустрітися там із сім'єю та сусідами", — ділиться Аміра.

Таких, як ця пара — біженців, які залишили охоплену війною Сирію, — у світі нараховується понад 5,5 млн. Ще близько 7 млн ​​громадян цієї 19-мільйонної країни стали внутрішньо переміщеними особами.

З 2012 до 2015 року кількість біженців у світі зростало особливо інтенсивно. Тоді, крім Сирії, збройні конфлікти загострилися в Іраку, Ємені, африканських Бурунді, ЦАР, Конго, Судані та Південному Судані. За останні десять років загальна кількість вимушено переміщених осіб у світі практично подвоїлася: з 33,9 млн у 1997 році до 65,6 млн у 2016-му, відзначають в Управлінні Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН). Із них біженці — ті, хто, рятуючись від насильства, вирушили закордон, — складають третю частину, тоді як решта 40 млн є внутрішньо переміщеними особами.

Підвищену увагу до проблеми біженців у 2015 році викликала міграційна криза в Європі: всього за рік сюди в пошуках притулку прибули понад мільйон осіб. І хоча 84% всіх біженців у світі як і раніше приймають країни, що розвиваються, — насамперед Туреччина, Пакистан і Ліван, — потоки мігрантів, що линули в благополучні держави, стали дедалі частіше викликати у місцевих жителів і політиків ворожість замість співчуття, констатують експерти.

"На жаль, ставлення до біженців стало менш привітним у багатьох частинах світу", — говорить про тенденцію останнього десятиліття Джефф Крісп, експерт у галузі міжнародного права британського аналітичного центру Chatham House, який раніше обіймав керівні посади в УВКБ ООН та спеціалізується у питаннях біженців і мігрантів.

Так, Австралія заборонила шукачам притулку діставатися континенту морем. Із початку президентства Дональда Трампа в США місцева квота переселення біженців різко знизилася. Сусідні з Сирією країни стали поступово закривати свої кордони для біженців. А на рубежах держав Східної та Центральної Європи виросли неприступні паркани.

"У багатьох країнах поширюються расизм і ксенофобія, і ці почуття створюють й експлуатують недобросовісні політики та ЗМІ", — з жалем підсумовує Крісп.

фото_2

ВРЯТОВАНІ: Біженець із Сирії несе свою дитину до берега грецького острова Лесбос. У 2017 році морем до Греції прибули майже 30 тис. вимушених мігрантів

У пошуках миру

Колись Наджаф Алі керував спортивним клубом в афганській столиці Кабулі, а троє його синів готувалися стати чемпіонами з карате. Сьогодні всі вони живуть в одній кімнаті з єдиним ліжком у Макассарі, найбільшому місті острова Сулавесі в Індонезії.

У 2013 році Алі зі своїми дітьми виїхав з Афганістану, де смертельною небезпекою для них обернувся конфлікт із представником ісламістського руху Талібан. Сім'я прямувала до Австралії, однак у дорозі одного з синів Алі заарештували.

Брати і батько залишилися чекати його звільнення в Індонезії, і лише дочці Алі з чоловіком пощастило дістатися на далекий континент. Незабаром після цього Австралія оголосила про закриття морських кордонів для біженців, і шлях до возз'єднання сім'ї виявився закритим.

"Ми змушені чекати тут. [...] Австралія не приймає людей, інакше ми б вирушили туди, — ділиться Алі. — Якщо повернемося до Афганістану, 100% опинимося в небезпеці. Тут, принаймні, у нас є мир, і не доводиться переживати через ворогів".

Ставлення до біженців стало менш привітним у багатьох частинах світу
Джефф Крісп,
експерт у галузі міжнародного права британського аналітичного центру Chatham House

Для нього це вже другий вимушений переїзд. Вперше Алі емігрував до Ірану в 1980 році — після того, як війська в Афганістан увів Радянський Союз. Тоді рідну країну покинули мільйони співвітчизників Алі, й Афганістан посів перше місце серед країн, які залишають біженці. Такою держава залишалася протягом 32 років, поки її місце не посіла Сирія.

Першу хвилю біженців з Афганістану прийняли у себе Пакистан та Іран, які прихистили загалом понад 5 млн чоловік. На початку 90-х багато хто з них почав повертатися додому, а в 2002 році операцію з масової репатріації афганських біженців ініціювало УВКБ ООН. За наступні п'ять років на батьківщину повернулися близько 4 млн афганців, підраховують в організації.

Однак сьогодні ситуація в країні залишається напруженою: значна частина населення страждає від дефіциту питної води, електроенергії, браку житла і робочих місць, а місцева влада не дає раду з корупцією і беззаконням. Рівень життя в Афганістані — один із найнижчих у світі, констатують фахівці Центрального розвідувального управління США. Не дивно, що до кінця 2015 року загальна кількість афганських біженців у світі досягла 2,6 млн, зробивши їх другою після сирійців найбільшою групою вимушених мігрантів.

На третьому місці серед країн, які залишають біженці, залишається Південний Судан. Жорстокі збройні зіткнення і гуманітарна криза перетворили цю країну на епіцентр міграції на Африканському континенті.

У 2011 році після багаторічної громадянської війни Південний Судан отримав незалежність, ставши наймолодшою ​​державою на карті світу. Однак це досягнення недовго тішило місцевих жителів: уже в 2013 році збройний конфлікт відновився з новою силою. Відтоді економічна криза, насильство, хвороби і голод спонукали до втечі кожного четвертого громадянина цієї країни.

Всього до сусідніх держав виїхало понад 2 млн південносуданців, дві третини з них — неповнолітні, констатують в УВКБ ООН. Ще приблизно стільки ж переселилися до безпечніших районів усередині країни.

"Шлях був дуже складним. Відстані дуже великі. У нас не було їжі", — ділиться своєю історією з представниками УВКБ ООН Садія. Разом зі своїми дітьми вона втекла з Південного Судану і поневірялася більше місяця, поки не знайшла притулок у Судані.

 

ХОЧ НЕ ПИШНО, ТА ЗАТИШНО: Афганець Наджаф Алі і троє його синів втекли від загроз Талібану до Індонезії, де тепер туляться в одній кімнаті з єдиним ліжком

 

Головним напрямком міграції для південносуданських біженців стала суідня до їхньої країни Уганда, ще частина вирушили до сусідніх Кенії, Ефіопії, Конго, Судану та Центральноафриканської Республіки. Умови в цих країнах суттєво відрізняються: якщо Уганда, Ефіопія і Кенія успішно реалізують спеціальні програми підтримки біженців, допомагаючи їм обжитися і здобути освіту, то в Конго і ЦАР південносуданці заселяють бідні регіони зі слабко розвиненою інфраструктурою і змушені покладатися лише на себе.

У сусідні країни найчастіше вирушають і сирійські біженці. Другою домівкою для 87% із них стали суміжні з Сирією Туреччина, Ліван, Йорданія та Ірак. Ці країни вже прийняли понад 5 млн переселенців. Ще кілька сотень тисяч сирійців прихистили у себе Німеччина, Єгипет, Швеція, Австрія та Нідерланди.

І все ж лідером із кількості прибулих із Сирії вимушених мігрантів залишається Туреччина. За даними УВКБ ООН, сьогодні в цій 79-мільйонній країні проживають 3,3 млн зареєстрованих сирійських біженців. Вони селяться на околицях селищ і міст або ж у таборах для біженців — у блоках однакових двоповерхових будинків-контейнерів.

Крім місцевої влади та неурядових організацій, підтримку сирійцям у Туреччині забезпечують Євросоюз і європейські благодійні фонди. Тут вони можуть безкоштовно здобувати освіту і медичні послуги. Правда, можливості легального працевлаштування біженців тут обмежені, а матеріальна допомога становить всього 100 турецьких лір (трохи більше $20) на місяць на людину, та й оформити її вдається далеко не всім.

Тим часом серед країн із найуспішнішим досвідом прийому біженців експерти називають Уганду, Канаду, Німеччину та Швецію. Так, за останні кілька років Уганда прийняла до мільйона біженців із Південного Судану, надавши їм землю і можливість працювати. Громади, церкви та сім'ї в усій Канаді сприяли прибуттю тисяч сирійських біженців і підтримали їх адаптацію в новому суспільстві. А Німеччина та Швеція після 2015 року вибилися в лідери з гостинності серед європейських країн: до кінця 2016 року кількість прохачів притулку в 82-мільйонній Німеччині досягла 1,3 млн, тоді як у Швеції з населенням майже 10 млн осіб таких було зареєстровано понад 300 тис.

На думку Кріспа, цим державам вдалося вибудувати ефективну систему прийому біженців за рахунок сильного політичного керівництва та активної соціальної позиції громадян.

"Ці суспільства визнали, що вони несуть відповідальність за підтримку людей, які були змушені покинути свої країни через переслідування, порушення прав людини і збройні конфлікти", — підкреслює він.

ТАБІРНЕ ЖИТТЯ: З початку війни в Південному Судані сусідній Судан прийняв 400 тис. біженців із наймолодшої країни світу, розселивши половину з них у спеціально створених таборах

Майбутнє з обмеженнями

У чужій країні біженці стикаються з масою проблем: від втрати майна, поганих побутових умов у таборах і незнання мови до переживань про ситуацію на батьківщині, констатують експерти. Вони втрачають контакт із близькими й одночасно можуть стикатися з ворожістю з боку нового оточення.

Проблеми біженців істотно відрізняються залежно від табору, країни та континенту, де вони перебувають. Однак є низка труднощів, з якими доводиться зіткнутися кожному, хто вимушено залишає рідну країну, ділиться спостереженнями Крісп.

Насамперед таким людям необхідно отримати документальне підтвердження свого статусу біженця. Їм потрібно знайти житло і зробити все можливе, щоб забезпечити себе, водночас у багатьох країнах доступ до ринку праці та землі для них відрізаний, зазначає дослідник.

До того ж у чужій країні біженця чекає низка щоденних загроз: затримання, депортація, експлуатація з боку роботодавця, примусове вербування до силових структур і гендерне насильство. Жінки та діти представляють найвразливішу групу біженців, підкреслюють в УВКБ ООН: вони ризикують потрапити до рук торговців людьми або стати жертвою домагань у таборах для біженців, де традиційні поведінкові норми й обмеження нерідко порушуються.

"Біженці часто живуть у місцях, які накладають обмеження на їхнє майбутнє", — додає Сара Драйден-Петерсон, доцент Гарвардської вищої школи освіти, яка займається дослідженнями в галузі навчання біженців. Такі обмеження полягають іноді в законах і політиці, а іноді — в стосунках із боку приймаючих спільнот, пояснює експерт.

Юридичні перешкоди у сфері працевлаштування ставлять біженців у залежність від доброї волі сторони прийому і гуманітарної допомоги. А освіту — за суттю, єдиний шанс біженців на гідне майбутнє — країни-приймачі часто ігнорують, вважаючи її малоактуальним завданням на довгострокову перспективу.

Біженці часто живуть у місцях, які накладають обмеження на їхнє майбутнє
Сара Драйден-Петерсон,
доцент Гарвардської вищої школи освіти

"У багатьох випадках діти-біженці мають обмежений доступ до низькоякісної освіти, — нарікає Крісп. — Лише деякі можуть продовжувати навчання після початкової школи, і тільки невелика частина біженців у всьому світі може відвідувати університет".

Проте в Уганді, Лівані та Кенії вже є успішні приклади включення дітей-біженців до національної системи освіти. Саме таке включення дозволяє набути навичок і знань, які допомагають дітям-біженцям і молодим людям створювати майбутнє своєї мрії, підкреслює Драйден-Петерсон.

Крім інтеграції в країні-приймачі, у біженця є всього два варіанти: повернутися на батьківщину або шукати притулку в третій державі. У разі добровільної репатріації біженці мають бути добре обізнаними про ситуацію вдома, а сам процес повернення слід проводити за співробітництва їхньої рідної та держави-приймача, підкреслюють в УВКБ ООН.

За даними організації, останніми роками кількість біженців, які повернулися додому, почала зростати. Наприклад, у 2016 році їх нараховувалося 552,2 тис. — удвічі більше, ніж роком раніше. До того ж більше половини з них повернулися до Афганістану. І все ж на тлі загальної кількості біженців така статистика виглядає вельми скромно.

На думку експертів, багато вимушених мігрантів прагнуть влитися в суспільство країни, яка їх прихистила, але для цього їм потрібна допомога місцевої влади та громад. Інтеграцію біженців державам-приймачам слід розглядати як інвестицію у власний розвиток, відзначають у звіті про міграцію фахівці Організації економічного співробітництва та розвитку (OECD).

"Попередній досвід міграційних криз підтверджує: мігранти в кінцевому підсумку можуть зробити цінний внесок в економічний і соціальний добробут [приймаючих] країн", — роблять висновок в OECD.

фото_1

КАРАВАН ІДЕ: Що хвилини близько 20 жителів планети змушені залишати свої домівки через конфлікти або переслідування