Країна

Біг із перешкодами

Українці, які покинули непідконтрольні уряду території, опановують нові професії та облаштовуються на нових місцях
Це матеріал Електронної версії журналу Новое Время, відкритий для ознайомлення. Щоб прочитати закриті статті – передплатіть.

Українці, які покинули непідконтрольні уряду території, опановують нові професії та облаштовуються на нових місцях, незважаючи на відсутність житла і мінімальну підтримку держави

 

Галина Корба

 

 

У салоні краси Бджілка, розташованому в одному з торгових центрів Харкова, кипить робота. У будній день і навіть у робочий час сюди раз у раз заходять клієнти — підстригтися або зробити манікюр. Яскрава блондинка Марина Попова, власниця салону, діловито зустрічає кожного і передає до рук майстрів. Одразу й не скажеш, що такого роду бізнес для неї новий. Водночас свій перший салон вона відкрила зовсім нещодавно — у вересні 2015 року.

Ще чотири роки тому Попова, яка багато років обіймала високі посади у сфері банківської справи та нерухомості, мешкала в гарній квартирі в одному з елітних житлових комплексів Донецька і займалася улюбленою справою. Але з початком збройного конфлікту на Донбасі її життя круто змінилася.

"Я була дуже налякана обстрілами і захопленнями, — згадує Попова. — Особливо натерпілася страху, коли наш паркінг захопили озброєні групи. Тоді і було прийнято рішення збирати речі".

Життя на новому місці давалася складно, зізнається донеччанка. Кваліфікованому топ-менеджеру зі значним стажем у Харкові пропонували мізерну зарплату 5 тис. грн.

"У Донецьку я відкривала банки, розвивала їх, із нуля організовувала роботу, — каже Попова. — Такі пропозиції були просто смішними й образливими. Так прийшло розуміння, що потрібно відкривати свій бізнес, щоб заробляти тут і зараз".

Попову надихнула концепція експрес-перукарень — цей бізнес швидко окупається за рахунок потоку відвідувачів і не вимагає великих вкладень. До того ж свої салони вона відкривала не на ринках чи в МАФах, як інші представники цієї ніші, а в чистих, затишних торгових центрах із вищим рівнем сервісу та комфорту.

Концепція спрацювала. Попова знайшла своїх клієнтів, розширила мережу до двох салонів і навіть влаштувала до себе інших вихідців із непідконтрольних українському уряду територій.

"Коли є руки і ноги, чекати допомоги від влади нерозумно, — впевнена вона. — Ніхто нікому нічого не винен. Чотири роки минуло, хлопці! Вже якось треба взяти відповідальність за своє життя і за себе".

Таких, як Попова, внутрішньо переміщених осіб (ВПО) в Україні — 1,5 млн осіб, наводить дані Мінсоцполітики. Станом на грудень 2017 року найбільше їх зареєстровано в Донецькій області — понад 540 тис. осіб. Потім іде Луганська область — 296 тис., Харківська — 121 тис. У лідерах і столиця, де ВПО майже 160 тис.

Більшості з них доводиться долати труднощі щодня протягом багатьох років, а не тільки одразу після переїзду. Вони зіштовхуються з недосконалістю законодавства, відсутністю житла, мізерними соціальними виплатами, складнощами з одержанням пенсій і нескінченними ходіннями всіма колами бюрократичного пекла.

І навіть у таких умовах шанси на успіх є. Роль відіграє вік, стать, здоров'я, сімейний стан, економічні можливості у співтоваристві, що приймає, освіта, досвід і, звісно, удача, говорить Ноель Калхун, заступник представника Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні (УВКБ ООН).

"Деякі люди перетворили труднощі, з якими зіштовхнулися, на дивовижні досягнення, — говорить Калхун. — Такі люди заслуговують на нашу велику повагу. Інші зустрічають перешкоди на кожному кроці. Але з додатковою підтримкою вони теж зможуть домогтися успіху і зробити свій внесок у суспільство".

фото_2

НОВИЙ ПОЧАТОК: Донеччанка Марина Попова зуміла почати життя із чистого аркуша в Харкові, заснувавши мережу салонів краси

Дружнє місто

Однією з численних програм для ВПО, що дозволяють отримати нові навички або відкрити свій бізнес, скористався і Дмитро Леконцев. Улітку 2014 року він із дружиною і тримісячною дитиною вирушив на весілля друзів у Маріуполь, покинувши рідне місто Красний Луч у Луганській області [в 2016 році перейменовано в Кришталевий]. Додому повернутися вони вже не змогли — там почалися обстріли, і сім'ї довелося влаштовуватися на новому місці.

Леконцев, який і раніше займався бізнесом, не розгубився. Разом із дружиною вони вирішили відкрити кафе-кондитерську і, отримавши грант від ПРООН, у лютому 2017 року реалізували свою мрію. За півтора року заклад Lekontina з вишуканими капкейками, еклерами і цукерками ручної роботи завоював популярність серед маріупольців.

"Ми постійно покращуємо кафе, бачимо, що люди захоплюються, — хвалиться Леконцев. — Це вже зовсім інший рівень. Останнім часом я пережив справжнє становлення, навчився бачити нові можливості і йти за мрією, які б перешкоди не виникали на шляху".

У Маріуполі Леконцеву подобається. Особливо він хвалить місцевих співробітників соціальної служби, які не лише надали родині підтримку деякий час після переїзду, а й розповіли про грантові програми для ВПО.

У роботі з людьми, які залишили непідконтрольні території, Маріуполь і справді досяг успіху, запевняє заступниця мера Ксенія Сухова. У місті, де зареєстровано понад 100 тис. ВПО і постійно проживають близько 50 тис., більшість постраждалих від конфлікту вдалося не лише працевлаштувати, але і підібрати їм роботу відповідно до кваліфікації.

Спочатку людям потрібно було допомогти відійти від шоку, потім допомогти з документами і роботою
Ксенія Сухова,
заступниця мера Маріуполя

"Спочатку людям потрібно було допомогти відійти від шоку, потім допомогти з документами і роботою. Останні півтора року ми займаємося більше розвитком, а не гуманітарною допомогою, — пояснює Сухова. — Ми прямо говоримо своїм партнерам, що не відчуваємо потреби в гуманітарці".

Щоб новачки, як кажуть самі маріупольці, змогли "заякоритися" в місті, робиться багато. Для приїжджих працює п'ять центрів підтримки в самому Маріуполі і ще один — у Сартані. Тут ВПО можуть отримати психологічну та юридичну допомогу. Тут таки працюють безкоштовні гуртки для дітей — починаючи від спортивних секцій і гончарних майстерень та закінчуючи гуртками лего й іноземних мов. Окрім того, ходити сюди можуть не тільки діти ВПО, але і місцеві дітлахи — для кращої інтеграції.

Торік, коли для найбільш нужденних категорій ВПО місто виділило відремонтований гуртожиток, мерія наполягла, щоб 10% мешканців були з місцевих. Це робилося з метою зняти соціальну напругу і не повторити сумний досвід Грузії. Там локальні поселення ВПО з Абхазії та Південної Осетії через свою окремішність згодом перетворилися на неблагополучні ґето, населення яких так і не змогло влитися у місцеве суспільство. Цьогоріч влада здасть ще два гуртожитки квартирного типу, де частку місцевих хочуть збільшити до 20%.

Маріуполь став піонером і в іншому питанні — тут, на відміну від решти України, щосили працює реєстр ВПО, що дозволяє контролювати кількість прибулих і надавати саме ті види допомоги, яких потребує кожен із них.

ПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ: В організації Станція Харків, яка допомагає внутрішньо переміщеним особам уже п'ятий рік, кажуть, що більшість проблем постраждалих від збройного конфлікту держава так і не розв'язала

Самі собою

Д ля решти України все не так радісно. Проблем багато, а історій успіху — одиниці, кажуть у волонтерській організації Станція Харків, через яку за роки збройного конфлікту пройшло близько 100 тис. ВПО.

"Ми вважаємо, що успіх — це коли наші хлопці перестають нам дзвонити, — каже глава правління організації Алла Фещенко. — Якщо перестали дзвонити — значить, у них усе добре".

Велике приміщення організації, яка в 2014 році починалася як невеликий волонтерський пункт на залізничному вокзалі, завалено величезною кількістю коробок і мішків. У них — одяг для дітей і дорослих, іграшки та солодощі. На стінах розвішані малюнки дітей, які приходять сюди на навчальні та розважальні заходи.

Багатьом сім'ям все ще вкрай необхідна гуманітарна допомога, тому що більшість зароблених грошей іде на житло. Щоб отримати допомогу від держави на оренду житла, їм доводиться кожні півроку підтверджувати свій статус і місце проживання. До того ж виплата зовсім невелика: на дітей і пенсіонерів належить по 1.000 грн за людину, на працездатних членів сімей — по 442 грн. Але одна сім'я не може отримати більше 3 тис. грн, для багатодітної сім'ї межа трохи вища — 5 тис. грн.

"За 3 тис. грн у Харкові квартир просто немає, — визнає Лариса Веселянська, координатор соціальних ініціатив Станції Харків. — Люди живуть у жахливих умовах. Без сліз на це дивитися неможливо".

Отримати належну від держави субсидію на оплату комунальних послуг більшість ВПО теж не можуть, тому що власники квартир відмовляються укладати з орендарями офіційні договори. За словами Веселянської, з понад 100 тис. харківських ВПО субсидію отримують всього десять сімей.

Постійним житлом постраждалих від конфлікту також не забезпечили. Ба більше, ті, кому надали тимчасове житло в модульному містечку біля Харківського аеропорту, зіштовхнулися із горезвісною грузинською проблемою.

"Містечко не стало тимчасовим, замість трьох місяців люди мешкають там уже п'ятий рік, — пояснює Фещенко. — Замість того щоб інтегруватися, вони варяться у власному соку, розповідають, як усе погано, і ділять гуманітарку. Там вже утворилася своя ієрархія, можуть побити своїх же, якщо щось не подобається. Частина людей розуміють, в якому кошмарі вони живуть, але у них немає інших варіантів".

фото_1

СОЛОДКЕ ЖИТТЯ: Дмитро Леконцев із дружиною покинули рідну Луганщину через обстріли і міцно влаштувалися у Маріуполі, відкривши власну кондитерську

Невикористаний ресурс

Ппитання житла, працевлаштування та надання складних медичних послуг на зразок дорогих операцій — все це проблеми ВПО, які держава так і не зуміла розв'язати за чотири роки конфлікту, говорить Олександра Дворецька, координатор юридичного напряму ініціативи Схід-SOS.

За цей час їм навіть не повернули виборчих прав. "Тимчасово переміщеним особам так і не дозволили брати участь у місцевих виборах, хоча багато хто вже кілька років живе життям цих населених пунктів і громад, — продовжує активістка. — А через те, що вони не електорат, ніхто не намагається їм сподобатися і вирішити їхні проблеми на рівні місцевого самоврядування".

Розчаровані не дуже теплим прийомом багато вихідців із непідконтрольних територій повертаються до своїх домівок. Точні цифри назвати складно, але вони переконливі, стверджує заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб Георгій Тука. За його словами, мова може йти і про 1 тис., і про 500 тис. осіб.

Відсутність єдиного, чітко структурованого обліку дозволяє маніпулювати цифрами, а значить, зловживати сумами, які виділяються з бюджету на потреби ВПО. За підрахунками Туки, реальна кількість людей, які покинули непідконтрольні уряду території, приблизно вдвічі менша, ніж офіційні 1,5 млн.

Деякі люди перетворили труднощі, з якими зіштовхнулися, на дивовижні досягнення
Ноель Калхун,
заступник представника Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в Україні

Як мінімум цю цифру спотворюють пенсіонери. За українськими законами, щоб отримувати пенсію, жителям непідконтрольних територій потрібно отримати довідку ВПО, навіть якщо реальне місце проживання не змінилося. Інакше заслужену пенсію люди похилого віку втратять.

Окрім того, за чотири роки так і не з'явилося комплексної програми, яка стимулювала би брати на роботу ВПО, додає Дворецька. Наприклад, звільняла б роботодавців від податків чи заохочувала якимось іншим чином.

"Складається враження, що у них лишається два варіанти — займати дуже нещасну позицію і бути повністю залежними або за допомогою програм донорів відкривати свій бізнес, — каже активістка. — Але не всі ж повинні займатися бізнесом, багатьом людям досить отримати гідну роботу".

Ситуація в цій сфері покращується, але повільно, визнають в УВКБ ООН. За даними організації, 69% ВПО знайшли роботу, відповідну до їхньої кваліфікації, до того ж 68% працюють на своєму нинішньому робочому місці вже більше року. Але цього все одно недостатньо для того, щоб люди інтегрувалися в суспільство і досягли успіху, впевнені волонтери. "Тимчасово переміщені особи повинні побачити, що вони потрібні Україні, — каже Веселянська. — Можна ефективно використовувати кваліфіковані кадри, можна продумати держпрограму з розвитку сіл. Усі сприймають цих людей як тягар, а ви зробіть із них ресурс".