Ідеї. Проза Олега Сенцова

Його правда

Вибрані сторінки автобіографічної прози українського кінорежисера Олега Сенцова, який оголосив безстрокове голодування у російській колонії

Коротко про своє життя, любов та смерть — НВ публікує вибрані сторінки автобіографічної прози українського кінорежисера Олега Сенцова, який оголосив безстрокове голодування у російській колонії. Тексти написані ще до ув'язнення

 

 

Ж ила-була людина, її звали Олег Сенцов. Він хотів знімати кіно, писати сценарії і книги. Він був талановитий, і багато що у нього виходило. Спочатку Сенцов знімав короткометражки, а в 2012 році вийшов його перший повнометражний фільм Гамер. Стрічку, що розкриває сутність життя захоплених геймерів, амбітний режисер показав не тільки на батьківщині, але і закордоном — на міжнародному фестивалі у Роттердамі.

Наступного року на Одеському кінофестивалі Сенцов анонсує нову роботу — Носоріг. Цей фільм замислювався як розповідь про становлення людської особистості в бандитському середовищі початку 1990-х. Однак завершити його Сенцов не встиг: починається революція, яка повністю захоплює його.

Кінорежисер стає активним учасником Євромайдану, а коли Росія починає анексію Криму, мчить у рідній Сімферополь, де намагається організовувати мітинги за єдність країни. Також Сенцов займається доставкою продуктів українським військовим, які тоді ще перебували на півострові й намагалися протистояти російським "зеленим чоловічкам".

10 травня 2014 року Сенцова затримують на той час вже тотально господарюючі в Криму російські спецслужби. Через рік за звинуваченням у тероризмі він отримує 20 років колонії суворого режиму.

Кілька хвиль глобальних кампаній із вимогою звільнення Сенцова, що прокотилися відтоді, результату не принесли. Російська влада не почула ні голосу першорядних зірок Голлівуду, ні впливових політиків.

14 травня 2018 року Сенцов оголосив про безстрокове голодування, вимагаючи звільнити всіх українців-політв'язнів, які перебувають у російських в'язницях. За даними української правозахисної ініціативи Let My People Go, на даний час у РФ із політичних мотивів засуджені 64 українця.

Поділяючи погляди мужнього українця і розуміючи фатальність прийнятого ним рішення, НВ публікує вибрані сторінки книги його автобіографічних оповідань, написаних ще до ув'язнення.

фото 1

КНИГА ЖИТТЯ: Книга оповідань Олега Сенцова вийшла вже після його арешту

Як я рухався далі

 ародився у понеділок, 13 числа. Напевно, тому і життя проходить весело.

Дитинство було як дитинство — світла пора. Виріс у селі, у напівінтелігентній сім'ї: мати — вихователь, батько — шофер. Жили бідно, але поганого згадати нічого.

У школі вчився добре, в класі був першим. Багато читав. Уроки робив, але не зубрив — виїжджав на хорошій пам'яті й прагненні знань. У класі був відщепенцем. Худим. Били.

У 12 років дуже застудився. Хвороба дала ускладнення на ноги — поліартрит. Віднялися. Півроку лікування — знову почав ходити.

У старших класах сперечався з учителями — іноді по темі, іноді просто грубив — дратують люди, які вважають себе розумнішими за інших, але такими не є. Влився в тусівку школи, почав дружити з хуліганами — життя повернулося новими гранями. Зайнявся спортом, хоча лікарі забороняли. Медицина від мене відмовилася, а я від неї. Підкачався, загартувався.

Після школи приїхав у місто С. вступати до інституту, в престижний, на державне відділення"

 

 

ройшов із мінімальним балом. Найщасливіший день у моєму житті. Через півроку прийшло розчарування: студенти роблять вигляд, що навчаються, а викладачі — що вчать. Забив на пари. Навчався — трійка-залік. Гуляв. Водився із рокерами і музикантами. Було весело. Бідно, але весело. Так більше ніколи не буде.

Закінчив вуз. На роботу за фахом (маркетинг) не пішов. Із 9:00 до 18:00 — це не для мене, до вечора повбивав би всіх товаришів на службі.

У 20 років помер батько (тільки через десять років можу про це говорити). Веселе життя скінчилося. Підпрацьовував років із 13 постійно, тепер довелося заробляти. Працював на ринку. Гербалайф, рік розводив людей на гроші. Зайнявся бізнесом із другом. Позичив багато грошей — влетів, друг пропав. Я вижив — 1996 рік.

Працював адміністратором у комп'ютерних клубах, потім там само менеджером. Захопився кіберспортом. Чотири роки професійно грав у мережеві комп'ютерні ігри. Виступав на чемпіонатах — чемпіон України. Поїздив. Створив свою кіберкоманду, сайт, зібрав навколо себе однодумців, став лідером кіберруху Криму".


івтора роки присвятив себе відкриттю найбільшого інтернет-центру в Сімферополі. Відкрив. Прибутково.

У 20 років дуже хотілося багато грошей — їх не було і ніяк не вдавалося заробити. До 30 світогляд змінився повністю, і гроші займають тепер далеко не перше місце в моїй системі цінностей, а вони прийшли. Напевно, так і повинно бути. Не знаю.

Трохи про особисте: більше 10 років живу з однією і тією ж жінкою, одружений, двоє маленьких дітей. Люблю всіх."

 

очу знімати кіно. Знову переповнює, а папір не такий виразний, як кіноплівка. Намагаюся вступити на режисерські курси. Ці начебто хороші. Не вступлю — пробиватимуся так, сам, без підготовки — не вперше.

Не люблю Гребенщикова, але він одного разу сказав хороші слова у відповідь на запитання про його музичну освіту: "30 років слухання музики і 20 років її виконання". Я вже 30 років дивлюся кіно — пора рухатися далі."

 

КІНЕЦЬ ІСТОРІЇ: Щасливий шлюб Олега Сенцова тривав десять років. А через два роки після його арешту Алла Сенцова заявила, що має намір розлучитися

Розвійте мій попіл над морем

Серед оповідань Сенцова є одне, яке являє собою не стільки художню прозу, скільки його власний маніфест. Воно називається Заповіт. НВ друкує цей текст із мінімальними скороченнями.

 

сі ми помремо. І я, на жаль, не виняток. Усім хотілося б пожити довше, і тут я теж, на щастя, не виняток. Ні, мені не хотілося б продовжити своє життя, дожити до 100 років і останню чверть із них тягнути старе існування свого організму на різних стимуляторах і препаратах. Я хотів би більше пожити молодим, повноцінним життям, отримувати від життя задоволення або дарувати його іншим, ходити або краще бігати, спати ночами чи не спати, і щоб вирішувати це мав би я, а не мій організм разом із моїм лікарем.

Я не знаю, як помру я, але точно не хотів би померти глибоким старцем у ліжку, в оточенні позіхаючої рідні

Таким життям я хотів би пожити довше. Але це неможливо. Всі ми помремо. Всі ми після смерті перетворимося на шматок гниючого м'яса, закопаного на глибині кількох метрів. Нас їстимуть черви, а наші добропорядні родичі приходитимуть на наші могилки, робити сумні обличчя, стояти навпроти хреста або пам'ятника і дивитися на наші портрети, зовсім забувши, що хрести ставляться у ногах покійних, і тепер вся скорботна братія стоїть дружно на голові покійного і розчулено дивиться на його портрет на граніті. Потім дістають припаси з випивкою, пригощають усіх, зокрема і покійного, від якого час вже мало що залишив, тільки квіточки цвітуть. Пафос і забобони, непотрібні церковно-язичницькі обряди і схоластика.

Я не хочу, щоб у мене топталися на голові, навіть після моєї смерті, не хочу в пам'яті своїх нащадків залишитися портретом на шматку граніту, щоб на моїй могилі влаштовували тризни. Я взагалі не хочу привертати до себе увагу, ні зараз, ні тим більше після смерті. Не хочу, щоб у мене була могила".

 

дитинстві я боявся, що помру. Тепер не боюся — просто знаю, що помру. У дитинстві я боявся чорної могили, тепер я просто не хочу в ній лежати.

Всі ми помремо, і кожен по-різному. Хтось тихо і спокійно, як закривають двері в дитячу, в якій щойно заснули діти. Хтось — у криках і муках, як при народженні. Я не знаю, як помру я, але точно не хотів би померти глибоким старцем у ліжку, в оточенні позіхаючої рідні.

Одного чоловіка якось запитали, як би він хотів померти, він відповів: "Із криком ура!, з автоматом через плече і з ротом, повним крові". Я теж би так хотів, це красиво і по-чоловічому. Але так не вийде. Гарно герої йдуть тільки в кіно і книжках. У житті вони мочаться під себе кров'ю, кричать від болю і згадують маму".


 

хочу, щоб мене спалили. У попіл. І попіл розвіяли. Над морем. Краще влітку, якщо я, звісно, помру влітку. Тільки війте з навітряного боку борту, щоб попіл віднесло в море, а не розвіяло палубою, і щоб якийсь особливо язикатий і нахабний в діда онук не прокоментував вимітання моїх останків фразою: "З цим старим завжди було багато клопоту!"

І нехай дме вітер і віднесе прах у море. Але якщо йтиме дощ, то теж нічого — всі скажуть: "От, людину хорошу ховаємо, раз дощ йде". Не ховаємо — сіємо, тобто віємо, товариші!

Якщо буде дощ, і попіл трохи прилипне до урни, то теж нічого. Щоправда, все той же нахабний онук загляне в урну, побачить там трохи прилиплого праху і скаже: "Так, дідусь все ще чіпляється за краї життя!" Але це нічого — ви її теж в море. Щоб не залишилося. Нічого не лишилося. Тільки пам'ять. І справи. І друзі. І ви. І тоді я завжди буду з вами".

© 2014-2020, ТОВ «ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МЕДІА-ДК». Всі права захищені. E-mail редакції: news@nv.ua, відділу реклами: sales@nv.ua
Використання матеріалів сайту можливе за умови дотримання Правил користування сайтомі правил використання матеріалів сайту.

Усі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".


Матеріали, відмічені позначками , , , публікуються на правах реклами.