Люди

Обід зі Всеволодом Кожемяком

Мільйонер-аграрій називає головну проблему вітчизняного сільського господарства та їсть стейк
Хочете купити цю статтю?

Мільйонер-аграрій називає головну проблему вітчизняного сільського господарства, згадує, як потрапив під обстріл російських градів у Дебальцеві, і журиться, що за розмовою його американський стейк зовсім охолов

Ольга Духніч

Харківський мільйонер-аграрій Всеволод Кожемяко після довгого і прискіпливого відбору вирішує пообідати з НВ у Стейкхаусі, нещодавно відкритому в Києві закладі відомого одеського ресторатора Савелія Лібкіна. Крім того, зустрічаємося ми не просто в ресторані, а у VIP-кімнаті, бронювати яку доводиться за кілька днів до зустрічі.

— Ось тут нам точно ніхто не заважатиме, — пояснює Кожемяко, чому вибрав куленепробивний кабінет із величезним мармуровим столом у центрі та бутафорськими мечами на стінах.

"І ніхто не допоможе", — подумки додаю я, вітаючи співрозмовника.

Найдорожча річ, яку ви придбали за останні десять років?

Величезний життєвий досвід.

Найдивовижніша подорож у житті?

Найдивовижніша подорож, напевно, на лінію розмежування. Я був у Дебальцеві в той день, коли його обстріляли градами. Незвичайний досвід.

Чи є вчинки у вашому житті, за які вам досі соромно?

Звісно, є такі. Ось якраз соромно, що на фортепіано грати не навчився, а моя мама — викладачка музики. Ось це реальний сором.

На чому ви пересуваєтеся містом?

На Mercedes — у мене їх декілька.

Кого або чого ви боїтеся?

Всього боюся, але ефективно борюся зі своїми страхами.

Статки Кожемяко, власника групи компаній Агротрейд, який заробив капітали на торгівлі зерновими, оцінюються у понад $130 млн, а сама компанія входить до 25 найбільших українських експортерів сільськогосподарської та харчової продукції. Втім, публічну популярність йому приніс не прибутковий бізнес, а діяльність волонтера й мецената.

2014 року він одним із перших взяв участь у формуванні українських добровольчих батальйонів, постачав бійцям умундирування, медикаменти та засоби спецзахисту. Часто приїжджав на лінію розмежування, щоб оцінити потреби українських військових і добровольців, а одного разу в Дебальцеві й сам опинився під вогнем російських градів.

Організований Кожемяком фонд Мир і порядок кілька років збирав кошти для армії та переселенців. Різкий, швидкий і прагматичний, він виявився однаково ефективним і в бізнесі, і в побудові військової логістики.

Із замовленням ми визначаємося одразу.

— Я взагалі м'ясо люблю, тому несіть нам рібай, — командує Кожемяко.

— Український чи американський? — уточнює офіціант.

— Обидва, — просто вирішує мій співрозмовник, після чого ми додаємо до головної страви салат і мінеральну воду.

— Два роки тому ви глибоко занурилися в життя на передовій. Тепер ситуація змінилася? — цікавлюся я, спостерігаючи, як за офіціантом зачиняються важкі броньовані двері.

— Знаєте, коли йде війна, завжди здається, що забезпечення недостатнє. Але сьогодні держава виділяє на армію набагато більше грошей, і багато потреб, актуальних у 2014 році, закрито. Сьогодні я вже більше бізнесмен, ніж волонтер, — задоволено констатує Кожемяко, який нещодавно переорієнтував свою меценатську активність на "мирні" проекти.

— І як у підсумку волонтерська діяльність вплинула на ваш бізнес? — питаю я.

— Та ніяк, напевно, хіба що я на неї з бізнесу грошей взяв, — широко всміхається підприємець.

— Завдяки їй ви були на слуху в 2014 році, іноді для бізнесмена публічність — це хороший захист, — наголошую я.

— Іноді виходить так, що я цією своєю публічністю і позицією перейшов дорогу іншим "товаришам", які сьогодні виїдають мені спинний мозок, — пояснює Кожемяко. — Звісно, тепер мені доводиться витрачати якісь кошти на захист від недоброзичливців, але я і виграв у тому, що знайшов однодумців і значно поліпшив коло свого спілкування.

У рідному Харкові бізнесмен відомий не тільки своїми діловими та волонтерськими успіхами. На початку 2014 року, коли над містом нависла загроза появи Харківської народної республіки, він був одним із тих, хто одразу включився у протидію проросійським ополченцям.

Відпиваючи води, я цікавлюся, чим сьогодні живе Харків і як змінили його чотири роки війни, до якої звідти зовсім недалеко.

— Людей, які розмовляють російською мовою, в Харкові менше не стало, — починає Кожемяко. — Картина на поверхні, звичайно, змінилася, тому що змінилася центральна влада. Тепер ніхто не наважиться офіційно виходити і говорити речі, які ще чотири роки тому здавалися нешкідливими, а саме за ними Росія ховала свої спроби відхопити Харків в України. Але якщо ви подивитеся на структуру влади в місті, вона не змінилася, а багато хто з тих людей, які сьогодні в міській раді засідають, залишилися при своїй проросійській думці, але висловлюють її обережно.

— До речі, про незмінність влади: багатьох цікавить, чому харків'яни весь час обирають мером Геннадія Кернеса? — я перебиваю бізнесмена.

— Я не можу сказати. Не голосував за нього, і люди, з якими я спілкуюся, цього не робили. Напевно, він добре працює зі своїм виборцем, — іронічно зауважує Кожемяко.

Він зізнається, що в Харкові виразніше ніж, наприклад, у Києві, помітна "совковість". Портрети керівників міста і області висять у школах, друкуються у букварях. А місцеві новини дріботять репортажами про чергове перерізання стрічки черговим чиновником.

— Ментальність людей не змінюється. Нічого, крім завченого "Слава Україні!", не відбувається, — з певною гіркотою зазначає він. — Люди це бачать, але водночас їм розповідають, що все добре. І різниця між нинішніми і "папєрєднікамі" втрачається. Тому гаряче підтримувати проукраїнські ідеї багато людей не поспішають.

Офіціант розставляє перед нами тарілки та салат.

— Послухайте, якийсь у нас суцільний негатив виходить, поговорімо краще про хороших людей, — бере ініціативу в свої руки Кожемяко.

— Давайте, — охоче підтримую я. — Звіримо наші списки хороших людей. У вашому, наприклад, хто на перших місцях?

Бізнесмен на секунду замислюється і раптово заливчасто регоче:

— Ви знаєте, взагалі нікого! Хіба що діти.

Тут на столі з'являються стейки, а разом із ними й тарілки, на яких чорним перцем викладені знаки долара. Ресторан очевидно прагне сподобатися своїй цільовій аудиторії.

Кожемяко нетерпляче позує фотографу.

— Давайте швидше, у нас м'ясо холоне. Ми ж, сподіваюся, не рекламу стейкхаусів знімаємо? — цікавиться він у фотографа і водночас кидає репліку офіціантові: — А за рекламні фото ми у вас обов'язково вимагатимемо знижку!

— Україна останні 7–8 років нарощує сировинний експорт. Чому українські аграрії не йдуть у переробку? — переходжу я до профільної для аграрія теми.

 

Фізкульт-привіт: Бізнесмен Всеволод Кожемяко - частий учасник марафонських забігів. На фото - він бере участь у щорічному Нью-йоркському марафоні

В оцінках своєї галузі Кожемяко оптимістичний:

— Ми дійсно одна з найкращих аграрних країн. Єдина проблема — ніяк не можемо розібратися із земельним питанням.

По цій фразі бізнесмен нарешті відправляє в рот соковитий шматок довгоочікуваного рібая і засмучено додає:

— Ну ось, уже охолов.

— За зняття мораторію на продаж землі публічно виступають багато гравців аграрного ринку, — продовжую актуальну для Кожемяка тему. — Непублічно багато хто виявляється проти. Мовляв, поки не працюють суди і право власності, це ризиковано.

— Це очевидно люди недалекі так міркують, — заводиться Кожемяко. — Не треба плутати боротьбу з корупцією і вирішення важливих економічних питань. Якщо у нас так сильно поширена корупція на держпідприємствах, так, може, щоб її не було, їх потрібно продати? Чому з землею інша логіка? Чому ніхто не говорить про те, що відкриття ринку землі — це одночасно і стимул для розвитку малого підприємництва на селі? Можливість продати свій пай, закласти його в земельний банк під кредит — це ж реальний стартовий капітал, а ніхто ним не може розпорядитися.

Водночас бізнесмен починає говорити про захист приватної власності в країні і визнає, що тут і криється корінь проблеми: у більшості співвітчизників немає досвіду бути власником:

— У них досі в більшості випадків свідомість кріпацької радянської людини, чиїми страхами користуються популісти! — бізнесмен загрозливо стукає ножем для різання м'яса.

Втім, у своїх прогнозах він песимістичний.

— Я думаю, ми все ще довго танцюватимемо навколо вирішення земельного питання. До 2019 року точно нічого не станеться, і після цього теж, — виносить вердикт Кожемяко.

Певний час ми мовчки їмо.

— Світ війни чорно-білий і привабливий, вас у нього не затягнуло? — порушую я мовчання.

— Так, бути там із погляду моралі дуже комфортно, тому що діапазон подій звужений, і вони дійсно або чорні, або білі, — задумливо відповідає бізнесмен, вправляючись із м'ясом.

— Ви прокачали власні навички володіння зброєю? — продовжую я, згадуючи фото мільйонера на навчальному полігоні.

— Прокачав, — злегка усміхається Кожемяко.

— Так давайте підіймемо градус параної: з чого і як добре ви тепер стріляєте? — провокую я.

Бізнесмен відповідає з помітною гордістю:

— Знаєте, я для себе самого довго шукав відповідь, чому Америка така крута, — із задоволенням підхоплює тему мій співрозмовник. — Виділив дві речі. По-перше, там усі працюють, праця — цінність. Створена величезна система, яка допомагає кожній людині вносити свій вклад у міць держави. По-друге — висока якість політичного істеблішменту. З огляду на те, що створено дуже високе конкурентне середовище, там багато виборчих посад — від президентів будинків і районів до шерифів, суддів, конгресменів і сенаторів. Постійно проходять плебісцити, і виживають найсильніші з найяскравішими ідеями.

Про Америку Кожемяко розповідає захоплено: те, що відбувається в цій країні, йому очевидно близьке та зрозуміле.

— Я пишаюся Україною, але як би я хотів, щоб вона була як Америка, — з певним розпачем додає він, відсуваючи тарілку.

Час обіду добігає кінця, і я прошу в офіціанта чек.

— А давайте зробимо ставки, на скільки ми тут наїли? Я за півтори тисячі! — несподівано пропонує Кожемяко, прикриваючи рукою книжку з рахунком.

— Думаю, не менше двох з половиною, — поглядом досвідченого їдця НВ кажу я.

— And Oscar goes to... Mr. Лібкін! — урочистим голосом оголошує Кожемяко, показуючи рахунок у три з невеликим тисячі гривень.

— Взагалі-то у нас ліміт у дві тисячі, — наголошую я.

— Так давайте заплатимо навпіл, — посміхається аграрій і обіцяє компенсувати свої витрати у власника НВ Томаша Фіали, з яким зустрічається на днях.

Свою обіцянку мільйонер виконав.

Щоб прочитати статтю повністю,