Люди

Обід із Тетяною Абрамовою

Власниця модного дому RITO згадує особливості ведення бізнесу в 1990-х та перераховує країни, де тепер продається її трикотаж

Власниця модного дому RITO згадує особливості ведення бізнесу в 1990-х, перераховує країни, де тепер продається її трикотаж, в'їдливо жартує над вітчизняними виробниками одягу та їсть форель

 

Ольга Духніч

 

 

З Тетяною Абрамовою, засновницею і власницею модного дому RITO, ми домовляємося пообідати в уже звичному для НВ місці — ресторані Файна Фамілія неподалік Житнього ринку.

Заклад Абрамова вибирає, керуючись прагматизмом: чимала частина її робочого життя протікає в переїздах між офісом-магазином на Подолі та фабрикою її бренду в Броварах. Файна Фамілія — ​​зручне місце для зупинки на звичному маршруті.

— Ох, як мені вже тут усе подобається! — голосно радіє моя співрозмовниця, стрімко петляючи між столиками мені назустріч. Одягнена в речі чорно-білої гами з останньої колекції свого бренду, Абрамова справляє ефект феєрверку в сонній пообідній атмосфері закладу.

Сідаючи зручніше в крісло, вона міцно тисне мені руку і водночас пояснює причину своєї радості: саме біля столика в діжці росте лапата монстера — основний принт у новій колекції її модного дому.

Трикотажний бренд RITO — одна з найстаріших марок одягу в Україні і ровесник її незалежності. Інвестувавши в далекому 1991 році у виробництво трикотажу $400, до 2018 року Абрамова стала власницею бізнесу повного циклу з власним дизайном, виробництвом, просуванням і продажем, який випускає вісім колекцій на рік. Магазини бренду працюють у Києві, Вільнюсі, а сезонні колекції RITO можна купити в мультибрендових магазинах Гельсінкі, Копенгагена, Торонто й Відня.

За 27 років змінилася й доля Абрамової. З перспективної аспірантки-економіста, яка так і не закінчила дисертацію, вона перетворилася на авторитетну бізнесвумен, на чиї менторські курси прагнуть потрапити молоді підприємці. У 2018 році Абрамова також увійшла до топ-100 найуспішніших жінок України за версією НВ.

П'ять питань Тетяні Абрамовій:
П'ять питань Тетяні Абрамовій:

Найдорожча річ, яку ви придбали за останні десять років?

— Мій автомобіль Honda CRV, якщо з особистих. А рік тому ми купили дорогу в'язальну машину останнього покоління на виробництво.

Найдивовижніша подорож у житті?

Одна — в Красноярський край, на озеро Тиберкуль, де ми два тижні жили в тайзі в Місті Сонця. Ще одна до Карелії — Кижи, а також у Валаам і на Соловецькі острови. Цьогоріч я вперше поїду до Австралії, і це теж дуже незвично.

Чи є речі у вашому житті, за які вам досі соромно?

Так, є, але я їх намагалася виправляти — і виправила.

На чому ви пересуваєтеся містом?

На автомобілі Honda CRV.

Кого або чого ви боїтеся?

Для мене дуже важливо, щоб усі люди в моєму оточенні були здорові і жили довго.

Я прочитала ваш формат і знаю, яку увагу ви приділяєте деталям, тому перші п'ять хвилин буду стежити за своїми жестами, а потім забуду і розслаблюся, — усміхається Абрамова, одночасно намагаючись визначитися із замовленням.

Зрештою, вона просить принести їй форель, запечену на грилі, а я вибираю салат із моцарелою та різото з білими грибами.

— Починати виробничий стартап на зорі 90-х в Україні — екзотична ідея. Що було найголовнішим і найскладнішим? — цікавлюся я, поки ми очікуємо замовлення.

— Вижити. Мало хто вмів грати в довгу, а спокуса швидких і простих грошей в короткій перспективі була великою, — майже миттєво реагує Абрамова.

Водночас вона зізнається, що не раз замислювалася, чи не кинути почате.

— Бувало, виплачую всім зарплату, всі задоволені та щасливі, а я сиджу з порожнім гаманцем і думаю: отакої, оце крутий бізнес!

Не обійшлося в історії RITO без казусів, характерних для 90-х років. Щоб отримати в'язальну машину, здатну втілити в життя багато ідей Абрамової, їй довелося придбати в іншому місті трактор, а потім уже обміняти його на бажаний агрегат.

— Але ж мода 90-х — це турецькі светри, малинові піджаки і чарівне слово імпорт. Де ви знаходили покупців для українських речей, до того ж явно не в тренді 90-х? — дивуюся я, пробуючи томатний сік.

— Це занадто стереотипне сприйняття 90-х, — каже Абрамова і пояснює, що вже тоді потреба добре одягатися в офіс в українців була сформована.— У нас досі багато клієнтів із тих років.

Вона пояснює, що ситуація 90-х дозволила її компанії зайняти порожню нішу виробника одягу для середнього класу.

— Нас завжди тягнуло конкурувати зі Stefanel або MaxMara. Сьогодні ми в'яжемо з якісної італійської пряжі і на німецьких машинах. А виробництво в Україні робить нашу ціну привабливою. Тим паче, що ми закладаємо низьку, порівняно з європейськими брендами, маржу, — пояснює моя співрозмовниця, доливаючи води в келих.

— Якщо в Україні така дешева робоча сила, то чому відомі трикотажні бренди не приходять сюди? — допитуюсь я.

— Головне — відсутність у країні сприятливого для інвестицій клімату. А ще серйозний дефіцит кваліфікованого персоналу. У нас невелике виробництво, але і ми збирали кадри по крупицях і дуже за них тримаємося.

Абрамова розповідає, що великим трикотажним брендам потрібне відповідне виробництво, тому з такими обсягами, як, наприклад, у MaxMara, набагато зручніше працювати в Китаї.

На секунду задумавшись, моя співрозмовниця виносить вердикт:

— Може, це й на краще. Я бачу Україну країною середнього і малого бізнесу, як Італію. А в індустрії одягу — тим паче. Такий бізнес має низку переваг, ми набагато мобільніші та чуйніші до інтересу клієнта і мінливого ринку. Крім того, досвід Zara показує, що, стрімко розширюючи обсяги виробництва, ти можеш втратити якість.

Поки ми говоримо, на столі з'являються страви, і на кілька хвилин ми відволікаємося на їжу.

раст

ЗВ'ЯЗАЛА НАДОВГО: Трикотажний бізнес Тетяни Абрамової, власниці модного дому RITO, — ровесник української незалежності

Ви думаєте, в Україні за останні роки з'явився тренд купувати національне? Ви його на собі відчули? — питаю я, вправляючись із салатом.

— На внутрішньому українському ринку — незначним чином. А ось на західному, коли Україна опинилася на слуху, нас упізнають як український бренд і захоплюються. Це дуже лестить.

Ми починаємо говорити про якість українського одягу, і тут Абрамова не дуже церемониться з колегами: за її словами, більшість українських виробників шиють речі з дешевих неякісних тканин, не дуже витрачаючись на дизайн.

— Коли виходиш на черговий ярмарок на Контрактовій площі, то здається, що шиє одяг кожен третій киянин, до того ж у підвалах, на кухнях — де завгодно, — однакові силуети, погана якість пошиття, — вона не приховує розпачу. — Це ж підриває довіру до українського виробника.

— А хто ваші конкуренти серед українських виробників? — уточнюю я.

— Нам вистачає конкуренції із західними виробниками. Конкурувати в трикотажі завдання непросте, — лаконічно каже Абрамова.

Водночас вона захоплено розповідає про те, що, на відміну від швейного бізнесу, у в'язанні необхідна виробнича потужність, яку в звичайній квартирі не вмістити, а в самому процесі від програміста в'язальної машини та обладнання залежить не менше, а то й більше, ніж від дизайнера.

— Сьогодні трикотаж — це вже не стільки про моделі та силуети, як про технології та інновації.

Моя співрозмовниця починає розповідати, про те, що в сучасному бізнесі непогано розвинений промисловий шпіонаж.

— На нещодавній виставці в Копенгагені я спочатку раділа, що відвідувачі так уважно фотографують наші речі, а потім зрозуміла — стоп! Це ж не просто так! — Абрамова заливисто сміється і пропонує повернутися до обіду, який може охолонути.

 

Ви вже майже 30 років спостерігаєте за українським споживачем. Як змінюються тренди?

— Можу відразу назвати один — одяг став коротшим!

Одразу вона перераховує інші тенденції. Дедалі частіше для українського споживача стає важливою якість виробу, а не його ціна. Речі за силуетом поступаються місцем речам оверсайз, а вікові омеження в одязі стираються.

— Речі у ваших колекціях коштують у середньому від 2,5 тис. до 4–5 тис. грн. Що рухає українським покупцем, якщо він обирає їх, а не вироби відомих європейських виробників із подібними цінами? — цікавлюся я.

— Ми робимо якісні речі. Схожу якість ви, наприклад, знайдете в київських магазинах Max Mara, Helen Marlen Group, але на ціннику буде на один нуль більше, — знизує плечима Абрамова.

Вона розповідає, що від "радянських" комплексів неповноцінності RITO швидко позбавив досвід продажів у Європі та Канаді.

— Тут нам постійно доводилося існувати в умовах не надто чесної конкуренції, адже багато брендових речей потрапляють до України далеко не легальним шляхом. А ось у Європі все інакше. Європейському споживачеві байдуже, що написано на етикетці, він дивиться на якість виробу і, якщо ціна його влаштовує, — купує.

— Свій перший магазин закордоном ви відкрили у Вільнюсі. Експортувати трикотаж до країн Балтії — це ж як їхати в Тулу зі своїм самоваром? — питаю я.

Абрамова називає моє уявлення про прибалтійський трикотаж стереотипним: мовляв, там уже давно не так усе добре з легкою промисловістю, як багато людей звикли думати. Вона називає це платою за вступ до ЄС.

— Фабрики закриваються або переорієнтовуються на аутсорс для західних брендів. Тому для українського виробника це дуже цікавий напрямок, особливо для нас. Жінки там люблять і вміють носити трикотаж.

Замовивши кави, ми обговорюємо, як змінилися умови ведення бізнесу в Україні останніми роками.

— Мені досі прикро, що легка промисловість в Україні така зруйнована, — не приховує смутку Абрамова.

Крім відсутності професійних кадрів, другою за величиною проблемою підприємиця називає відсутність якісних менеджерів, здатних перезапустити вже наявні швейні підприємства.

— Звичайно, в Західній Україні зараз є фабрики, які шиють для того ж Hugo Boss та інших зарубіжних компаній. Але давайте не плекати ілюзій, галузь вони не піднімуть, на внутрішній ринок не вийдуть, їм вигідніше працювати за зовнішніми замовленнями.

Водночас, повертаючись до свого бізнесу, Абрамова оптимізму не приховує. Найближчим часом RITO планує розширювати і збільшувати виробництво.

— Це буде зовсім інший бізнес і стиль управління. І хоча мені імпонує нинішній "камерний" формат, коли особисто відчуваю температуру колективу, але бізнес — це живий організм, він неминуче зростає, — вона з помітним задоволенням говорить про свої плани. Однак приємні думки перериває черговий докучливий дзвінок: їх до кінця обіду стає дедалі більше.

Цей дзвінок виявляється важливим — власниця бренду RITO прощається і залишає заклад так само стрімко, як і з'явилася.

© 2014-2020, ТОВ «ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МЕДІА-ДК». Всі права захищені. E-mail редакції: news@nv.ua, відділу реклами: sales@nv.ua
Використання матеріалів сайту можливе за умови дотримання Правил користування сайтомі правил використання матеріалів сайту.

Усі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".


Матеріали, відмічені позначками , , , публікуються на правах реклами.