Моє місто

Філіппіни

Дві особливі філіппінські пристрасті — баскетбол і більярд. Ігри поглинають остров'ян настільки, що майже не лишають часу на роботу, на яку в цій країні ніхто ніколи не поспішає

Дві особливі філіппінські пристрасті — баскетбол і більярд. Ігри поглинають остров'ян настільки, що майже не лишають часу на роботу, на яку в цій країні ніхто ніколи не поспішає

 

 

Наталія Гаріпова,
стендап-комік, ведуча шоу
Вечір з Наталією Гаріповою на СТБ

 

Вирушаючи до Азії, я хотіла багато в чому розібратися. Але зрозуміла одне: я хочу побувати тут ще раз. Хочу подорожувати, а потім писати про людей, які живуть тут, про щасливих собак і диких, крикливих, як покинута жінка, котів, про прекрасних карабао — водяних буйволів, величних, як скелі, і білих чапель, які завжди тримаються поблизу і виглядають, мов дівчата-утриманки поруч із цими могутніми тваринами.

Те, що тут спостерігаєш, дивує настільки, що доводиться повністю переглядати свій світ. Але для самих філіппінців це норма.

Тут баскетбольний майданчик до вечора перетворюється на церкву, а бар, у якому вдень відспівували небіжчика в білій труні, стає ареною для півнячих боїв. Тут ресторанна кухарка везе замовлений клієнтом рис на мопеді з дому, а хлопчик-масажист, роблячи масаж ніг, встигає взяти участь у срілялках з іншими масажистами, перекусити і влаштувати собі плани на вечір.

Тут кожна дитина має по 18 хресних. І це не примха — просто не всі хрещені зможуть дожити до моменту, коли у хлопця почнуть пробиватися вусики. До смерті філіппінці ставляться максимально легко — це помітно хоча б з того, як вони їздять на мопедах, коли ще й одночасно курять і набирають смс, звісно ж, трохи випивши зранку. Це якийсь особливий філіппінський дзен — радіти життю і не триматися за нього.

Поступово починаєш розуміти, яке це — бути філіппінцем. Якщо у тебе немає вдома караоке, баскетбольного м'яча, плазми, мопеда, ти не закочуєш майку, щоб провітрити живіт, ти не можеш вважатися мешканцем Філіппін. Водночас раз у раз здається, що потрапив у м'юзикл: філіппінці співають завжди і всюди, ким би вони не працювали і скільки б їм не було років. В Ель-Нідо я зустріла шестирічну дівчинку-паркувальницю, яка, наспівуючи щось із Сема Сміта, паркувала тук-тук.

Філіппінці — максимально життєрадісний і гранично бідний народ. Коли проходиш крізь нетрі, можеш зазирнути в їхній світ, повний запахів, криків, калюж, він складається із будинків без вікон.

Найменші діти грають черепашками, а трішки старші, дивляться на дорогу, а коли набридає — розвертаються і дивляться на паркан. Але є у юних філіппінців і справжня пристрасть. В одному з будинків я побачила, як дівчинка, стоячи посеред кухні, тримає над головою відро, а хлопчики кидають туди по черзі м'яч. Баскетбольні кільця є майже в кожному будинку, в баскетбол місцеві діти грають, як звірі, і готові навчити всіх охочих азів гри в будь-який час дня і ночі, перервавши роботу чи відсунувши тарілку з їжею і витерши руки від рису.

До того ж усі юні спортсмени чекають, коли підростуть і зможуть нарешті грати з дорослими — але не в баскетбол, а в більярд. Ігри — це те, чим філіппінці зайняті, коли не співають. Більярди встановлені в барах, на ринках і навіть парковках. Карти теж поширені. Часу на роботу залишається небагато, але тут ніколи нікуди не поспішають — це можна зрозуміти з того, що навіть поліцейські ходять у шльопанцях.

Філіппінці — найпривітніший народ з усіх, що я зустрічала. Стільки, скільки я віталася на Філіппінах, я не віталася ніколи. І ця привітність — не для вигоди, просто люди дійсно люблять свій острів, один одного і всіх навколо. Світ, в якому вони живуть, — це їхня реальність і їхня радість.

Хочете розповісти
цікаві факти про своє місто?
Пишіть нам на travel@nv.ua

Водії мотоциклів їздять у масках через страшенну загазованість, але встигають стріляти перехожим дівчатам оченятами. Бабусі п'ють з онуками пиво, а потім дивляться свої величезні плазми, які в інтер'єрі висять поруч із плакатами святих, червоними паперовими зірками і черепашками, розставленими між портретами померлих родичів. Жителі нетрів збираються всією вулицею, щоб поспівати караоке і відсвяткувати день народження дитини. Виносять стільці, мікрофон, подарунки, а кому не вистачило місця, святкують стоячи, без образ і з усмішкою на все обличчя. І щовечора дуже контрастно лунає крізь бамбукові стіни Мерайя Керрі упереміш із криками півнів і гавкотом собак.

Зрештою, тут усвідомлюєш, що, виявляється, можна нічого не робити для того, щоб бути щасливим.

© 2014-2020, ТОВ «ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МЕДІА-ДК». Всі права захищені. E-mail редакції: news@nv.ua, відділу реклами: sales@nv.ua
Використання матеріалів сайту можливе за умови дотримання Правил користування сайтомі правил використання матеріалів сайту.

Усі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".


Матеріали, відмічені позначками , , , публікуються на правах реклами.