Країна

Жіноче обличчя війни

Нерідко в роки окупації приклад небувалої мужності подавали жінки
Хочете купити цю статтю?

Нерідко в роки окупації приклад небувалої мужності подавали жінки. Ось три незвичайні історії, коли материнський інстинкт виявився сильнішим просто інстинкту

Київ

У двері київського будинку на вулиці Покровська, 7, де жив православний священик, постукала молода жінка. Вона попросила прихистити її 10-річну дочку Іру. Нічого незвичайного, якби не три "але". 1. Жінку звали Ізабелла Наумівна Міркіна — вона єврейка. 2. Справа була на початку жовтня 1941 року в окупованому нацистами Києві, тобто через кілька днів після масового розстрілу євреїв у Бабиному Ярі. І те, що чоловік Ізабелли — росіянин, жодним чином не пом'якшувало її відповідальності перед Третім рейхом. 3. Будинок священика Олексія Глаголєва знаходився поруч із поліцейською дільницею і німецьким військовим госпіталем. За приховування євреїв йому і його родині загрожувала смертна кара. І все ж таки Глаголєви ризикнули.

Зі спогадів Міркіних: "Тетяні Павлівні (дружина Олексія Глаголєва) спала на думку відчайдушна ідея: віддати свій паспорт і метрику про хрещення мені. На паспорті замість фотокартки Тетяни Павлівни потрібно було помістити мою фотокартку. На щастя, така операція полегшувалася тим, що паспорт по краях обгорів і був залитий водою під час гасіння пожеж, що була у квартирі Глаголєвих. Друк на ньому був неясний і розпливчастий. Операція заміни фотографії вдалася. У селі у знайомих селян я проживала під ім'ям Глаголєвої 8 місяців".

Це був найбільш християнський вчинок у моєму житті
Антоніна Шібак

Якраз у цей період будинок Глаголєвих відвідав гестапівський патруль. Так як у Тетяни Павлівни не виявилося паспорта, її вирішили доставити до відділку. Звідти зазвичай вже ніхто не повертався. "Ледве вдалося їх вблагати залишити дружину в спокої, — згадував Олексій Глаголєв. — Запевнивши свідчими показаннями її особистість".

У селі Злодіївка (відповідна назва для продовження сюжету), в якому проживала Міркіна за документами Тетяни Глаголєвої, до дивного новосельця стали по-злодійськи придивлятися. Викликали в сільуправу. Задавали питання. Цікавилися аусвайсом та іншими тонкощами біографії. І тоді Ізабеллі довелося знову пізно ввечері постукати до сім'ї Глаголєвих, до тих, хто під час нацистської окупації в Києві вже переховував її дочку і кілька єврейських сімей. Та й не тільки їх. Тут жила дружина червоного командира з шістьма дітьми, на яку донесли куди треба (точніше, куди не треба) сусіди з Печерська.

До Глаголєва за допомогою також звернулася київська сім'я Димитрія і Поліни Пасічних, а з ними мама дружини — Євгенія Шевельова. Переслідувані, незалежно від їх національності і віри, знаходили тимчасовий притулок під дахом Глаголєвих. Щоб врятувати людей від примусових робіт у Німеччині або від смерті, Олексій Глаголєв видавав їм довідки про те, що вони є співочими, паламарями і сторожами в Покровській церкві. Восени 1943 року Олексій із сином Миколою були заарештовані. На щастя, їм вдалося втекти.

12 вересня 1991 року спеціальна комісія, очолювана учасниками Верховного суду Ізраїлю, надала Олексію і Тетяні Глаголєвим, а також їх дочці Магдалині почесне звання — Праведники народів світу. На честь них у Єрусалимі в Меморіальному комплексі Катастрофи і Героїзму, Яд Вашем висаджені дерева на Алеї праведників. 8 жовтня 2000 року цього ж почесного звання був удостоєний і син Глаголєвих Микола.

Сімферополь

Н імці прийшли до Сімферополя 1 листопада 1941 року. Так починає свою коротку розповідь Катерина Данова, у дівоцтві Рина Фельдман. Незабаром усіх євреїв міста привели до феодосійського шосе і там приступили до розстрілу.

— Це був своєрідний сімферопольський Бабин Яр, — згадує Катерина Данова, яка врятувалась із кримського пекла. — Коли ми туди прийшли, там уже дня два розстрілювали. Тато ніс новонароджену дівчинку, а мама вела мене. Ми підійшли до місця, так ось жінки, яких насильно пригнали рити рови, стояли віддалік дороги. Мама в розпачі силою викинула мене з натовпу. Мене хтось підхопив, і ми побігли, потім влетіли у двір. Влетіли в кімнату. Жінка впихнула мене у шафу і закрила дверцята. У цій шафі я просиділа два з половиною роки. У жінки був чоловік, п'ятирічний син і паралізована свекруха. І цього п'ятирічного хлопчика не випускали півроку на вулицю, щоб він не проговорився.

Німці видали наказ: якщо у когось у будинку знайдеться захований єврей, всю сім'ю повісять. І дійсно, на вулиці Пушкінській і Радянській всі ліхтарі були увішані людьми. Вони ризикували.

ОБЛИЧЧЯ МИРУ: Зліва направо: Магдалина, Тетяна Павлівна, Маша, Микола та Олексій Олександрович Глаголєві. Київ, 1944

Ризикувала і мама Каті Марія Фельдман. Хтось помітив, що вона виштовхнула з натовпу дитину, і здав жінку гестапівцям. У гестапо Марію катували, вимагаючи видати, де і кому вона передала дочку. Мати залишилася непохитною. Коли Крим був звільнений від нацистів, якимось немислимим шляхом дитині передали від мами записку. Ось її зміст:

"Жизнь моя, счастенько родненькое, крошка дорогая, не волнуйся. Видишь, я здорова. Посылаю свои вещи, так как набрала свои вещи, а здесь все дают, что надо. Тяжело таскать. Не верь слухам. И не тревожься. Поработаем и отпустят. Пока будь умницей. Слушайся и смотри за собой. Тебя добрые люди спасут. Слушайся их во всем и люби их. Не плачь, ты обещала. Так смотри же, помни. Желаю счастья. Береги себя и не болей. Папа тоже хорошо устроился. Не думай о нас. Мама".

"Папа тоже хорошо устроился" — тобто тата до цього часу вже розстріляли. Мама "добре влаштувалася" трохи пізніше.

Подружжя, що врятувало дівчинку, Катерина Колеснікова і Сергій Данов, були пов'язані з місцевим підпіллям. У березні 1944-го після провалу їм довелося втекти до партизанів у Зуйські ліси. З ними пішла і 14-річна Рина. Ні порятунок дитини, ні факт активного опору ніяк не розчулив радянську владу. А Сергій Данов мав перед нею страшний як на ті часи "гріх" — він був кримським вірменином.

Згідно з постановою державного комітету оборони від 2 червня 1944 року, крім татар, з території Кримської АРСР повинні бути депортовані болгари, греки і вірмени. НКВС зобов'язувалося направити цих "німецьких пособників" для розселення у сільському господарстві і на промислових підприємствах РРФСР, Казахської РСР і Української РСР. Але це вже інша історія.

Львів

У роки окупації львів'янка Антоніна Шібак була змушена працювати прислугою в будинку німецького офіцера. Це було відносно безпечно. Але над її подругою Рівкою Холландер нависла смертельна загроза. Всім євреям було наказано прибути в гетто, звідки вже був тільки один вихід — у могилу. Тоня запропонувала Рівці не йти в гетто, а перечекати, сховатися у комірчині для прислуги в квартирі німецького офіцера за шафою. Відмінне місце, куди ніколи не прийдуть з обшуком. Коли господарі квартири були вдома, Рівка нерухомо сиділа в цьому укритті. Згодом жити в квартирі нациста стало занадто ризиковано. Антоніна переховала Рівку в надійніше місце і всі роки окупації дбала про неї. У 1989 році група ізраїльських школярів приїхала в Польщу, де тоді жила вже стара Антоніна Шібяк. Хлопці запитали праведницю: навіщо вона це зробила?

Щоб прочитати статтю повністю,