Погляди

Велика маленька країна

Комплекс неповноцінності — найбільша чорна діра в нашій душі, в усьому, що ми робимо. Людина майбутнього в Україні — та, хто позбудеться цього комплексу

Комплекс неповноцінності — найбільша чорна діра в нашій душі, в усьому, що ми робимо. Людина майбутнього в Україні — та, хто позбудеться цього комплексу

  

 

Мустафа Найєм,
народний депутат (БПП)

 

Н аші поведінкові моделі і структура мислення базуються насамперед на тому, що ми бачили в дитинстві і юності. Тоді ж формується розуміння, що таке успіх і успішна людина. Для мене і мого покоління цей період припадає на 1990-ті. Хто служив для нас прикладом?

Мої батьки, наприклад, колись втратили все, в один момент ставши ніким. Батько у 1991 році міг купити квартиру в центрі Києва (навіть не одну), але через девальвацію протягом місяця позбувся всього. У вересні 1992-го нам не було що їсти. Троє дітей в сім'ї, грошей немає — мій батько, психолог, пішов торгувати на ринку.

В той момент якраз формувалися нові еліти. Найцинічніші легко піднімалися нагору. Ті ж, хто виріс на цінностях, хто був непристосований і не зміг нічого зробити, виявилися ніким, залишилися на ринках і площах. Гуманітарні професії були знищені, люди з технічною освітою виїхали.

На цій моделі ми і виросли. По суті, нами, нашим поколінням ніхто не займався. Нам ніхто не пояснював, що таке успіх. Ми знаємо тільки, що якщо у когось є Мерседес, то це, напевно, багата і впливова людина. Я досі відчуваю конкуренцію в матеріальному плані.

У нас немає історій успіху на рівні народу, країни. Навіть міфів таких немає. Ми точно знаємо, як наші предки боролися і вмирали, як плакали і тужили, як нас гнобили. Але не знаємо, як наші люди досягали успіху. І це не тому, що у нас країна така або гени погані. Просто навколо були великі імперії, не зацікавлені в тому, щоб тут з'являлися історії успіху.

У нас немає історій успіху на рівні народу, країни. Навіть міфів таких немає

Такий підхід і породив те, що ми називаємо комплексом неповноцінності (меншовартості) — найбільшу темну діру в нашій душі, думках і усьому, що ми робимо. І ця діра управляє нашою поведінковою моделлю. Ми навіть не помічаємо цього. Але ще на старті будь-якої справи або починання ми впевнені, що нічого не вийде. Гірше того — і в інших не вийде. Ми ховаємо проекти, не встигнувши до ладу взятися за них. І не віримо, якщо у когось щось виходить. Перша думка: "Хто йому допоміг? Де він узяв гроші?"

В основі всього, що відбувається у нас в суспільстві, всіх конфліктів і проблем — глибока невпевненість в собі, невпевненість в успіху. Ми не довіряємо один одному. А якщо не довіряємо — значить, нам складно кооперуватися, робити щось удвох, утрьох, вп'ятьох.

Більше того, ми опинилися в глибокому ціннісному розриві. Все, що ми знаємо про демократію та свободу слова, почерпнуто з книжок, фільмів, розповідей про те, як на Заході. У реальному житті ми цього не пережили і, по суті, не знаємо, як це. Ми не знаємо, що таке соціальна модель, що таке соціальне лідерство. Ми знаємо тільки, що таке особисте лідерство, побудоване на тоталітарних моделях.

Ми, як діти, вчимося тут і зараз, намагаючись знайти механізми, які зроблять нас щасливими. При цьому доводимо собі, що моделі, побачені в дитинстві, помилкові. Що Мерседес — це не так уже й добре, що можна бути успішним маркетологом або артистом. Тільки зараз, 25 років потому, ми зрозуміли, що людина в порваному светрі і джинсах може бути заможною, креативною і її можна поважати.

Через те, що нас не вчили і нами не займалися, з'явилася ще така проблема, як асоціальність. Ми не спілкуємося один з одним, а з появою соцмереж і зовсім закрилися в своїх маленьких ком'юніті. Практично не перетинаючись з тими, у кого є інша, відмінна від нашої, точка зору. Ми з ними не спілкуємося, але вважаємо, що вони — маргінали. А вони — що ми. Так і живемо в паралельних світах.

Відсутність спілкування, життя в паралельних світах і невпевненість в собі — три речі, які вбивають нас як покоління. Людина майбутнього, на мій погляд, — та, хто позбудеться від глибинного комплексу неповноцінності, властивого всій країні. Хто візьме на себе лідерство, хто буде об'єднувати навколо себе, вести за собою і кооперуватися.

В Україні найбільша кількість небайдужих думаючих людей, за цим показником ми попереду багатьох країн. У нас чимало тих, хто готовий взяти на себе лідерство, але вони бояться кооперуватися. Тому наше головне завдання на найближчі три-п'ять років — спілкуватися і робити щось разом. Що завгодно. Це базове, що може врятувати нас від нашої розрізненості.

З одного боку, у нас велика країна, але з іншого — дуже маленька. Ми всі один одного відчуваємо. Межі в рамках держави стерлися. І ось ці відчуття єдності, прагнення до лідерства і спілкування один з одним — за ними майбутнє.

Колонка записана в рамках проекту
НВ Діалоги про майбутнє

© 2014-2020, ТОВ «ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МЕДІА-ДК». Всі права захищені. E-mail редакції: news@nv.ua, відділу реклами: sales@nv.ua
Використання матеріалів сайту можливе за умови дотримання Правил користування сайтомі правил використання матеріалів сайту.

Усі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".


Матеріали, відмічені позначками , , , публікуються на правах реклами.