Історія

Шлях із варяг в українці

Понад 200 років тому в Речі Посполитій побудували Дніпровсько-Бузький канал, який працює і зараз

Понад 200 років тому в Речі Посполитій побудували канали, які з'єднали Балтійське і Чорне море. Найдовший із них — Дніпровсько-Бузький — працює і зараз

 

Олег Шама

 

 

Пізньої весни 1784 року в гавані Кенігсберга, головного міста Східної Пруссії, кинув якір дивний фрегат. Подив у господарів викликав порт приписки судна — Херсон.

Усього шістьма роками раніше імператриця Катерина II видала наказ про будівництво в пониззі Дніпра верфі і міста Херсон при ній. Далеко не всі географи того часу знали про існування нового населеного пункту.

І вже зовсім казковим здавався тоді маршрут, яким прибув корабель. У 1797 році сілезький текстильний промисловець і статистик Аугуст Задебек побіжно згадав про це у своїй книзі Кінець Польщі.

Судно пройшло Дніпро, минувши пороги, потім — його правий приплив Прип'ять. Не доходячи до Пінська, подавалось у гирло Ясельди, яка впадає в неї. Ця річка з'єднувалася новим 55-кілометровим каналом зі Щарою, притокою Німана. Його води вже і принесли корабель у Балтійське море. А від гирла Німану до Кенігсберга — руку протягти.

"Корабель мав на борту 35 лаштів [міра ваги переважно зерна, приблизно 2,2 т], — писав Задебек.— У 1787-му він же доставив у Кенігсберг 100 т солі".

У 1787 році корабель з Херсона доставив до Кенігсберга 100 т солі
Аугуст Задебек,
сілезький текстильний промисловець XVIII століття

Дивувала не стільки пройдена кораблем відстань від Херсона до Кенігсберга — 2,5 тис. км. Мало хто з тодішніх європейців міг собі уявити, як навантажене вітрильне судно пробралося вузькими білоруськими річками. Адже там навряд чи можна було сподіватися на такі вітри, як на морі. Йти доводилося на веслах, а в тіснинах і поготів за допомогою бурлак.

До нашого часу не дійшли ні назва того корабля, ні ім'я його капітана. Також можна лише припускати, скільки часу знадобилося судну, щоб пройти увесь шлях, і який зиск з того мала тогрівельна експедиція.

Проте історикам добре відома людина, яка зробила цю подорож можливою, — Міхал Казимир Огінський, великий литовський гетьман, ініціатор будівництва каналу, що з'єднав притоки Дніпра і Німану. Він не пошкодував 16 років свого життя, щоб проект відбувся.

Уся затія обійшлася в 12 млн злотих, значну частину яких виклав Матеуш Бутримович, пінский мечник — представник польського короля, що виконував обов'язки судді.

Навряд чи інвесторам повернулися їхні вкладення в канал, оскільки у торговців попит на нього був невеликий. Частіше ним користувалися для сплаву деревини.

Тим більше, що набагато певніше з'єднав Балтику і Чорне море інший канал — Королівський. Його відкрили в один рік з проектом гетьмана литовського.

Після третього поділу Речі Посполитої в 1795 році Королівський канал повністю опинився на території Російській імперії і став називатися Дніпровсько-Бузьким. Під цим ім'ям він встиг залишити свій слід в історії не лише України і Польщі, але й СРСР.

фото_далекіе сусіди

ДАЛЕКІ СУСІДИ: Стара біржа Кенігсберга на березі ріки Преголі. Приблизно таким побачили місто моряки і купці, що прибули сюди річками і каналом Огінського з Херсона 1784 року. Літографія Фрідріха Більса, 1850 рік

Європа каналів

Піонерами у створенні стратегічно важливих водних шляхів сполучення в Європі стали французи. У 1666 році барон Пьер-Поль Ріке без узгодження з адміністрацією короля Людовика XIV почав будувати канал від Тулузи — місто стоїть на судноплавній річці Гаронна, яка впадає у Біскайську затоку Атлантичного океану — до Середземного моря. Незабаром проектом зацікавився уряд Жан-Батиста Кольбера, і до особистих інвестицій барона додалися державні. Всього — 17 млн ліврів.

Але воно того було варте. Раніше французькі кораблі ходили від середземноморського узбережжя до атлантичного в обхід Іспанії, з якою Париж постійно воював. Іспанці нещадно топили навіть торгові судна супротивника. Новий канал відкрив французам безпечний внутрішній шлях. Перші кораблі пішли ним через 15 років після початку будівництва.

Приблизно в той же час на іншому краю Європи — в сеймі Речі Посполитої — серйозно обговорювали ідею водного шляху від Вісли до Дніпра. Ці річки тоді були фактично внутрішніми водними артеріями країни. Проте постійні війни кожного разу заважали впровадити інновації.

До будівництва каналу, який з'єднав Балтійське і Чорне моря, приступили лише через століття — в 1775 році. Свою руку і до цього каналу приклали вже згадані гетьман Огінський і пінський суддя Бутримович.

На той час Польща жила в політичній агонії. Трьома роками раніше монархи Пруссії, Російської і Австрійської імперій таємним договором розділили Річ Посполиту. І хоча на її престолі залишався законно обраний король Станіслав Понятовский, за нього Варшава стала сателітом Петербурга. Не останню роль в цьому зіграв давній роман між майбутнім польським монархом і Катериною II, який спалахнув ще в часи, коли та була не імператрицею, а дружиною Петра ІІІ, а сам Понятовский перебував у Росії з дипломатичною місією від Саксонського двору.

Однак Огінський продовжував займатися проектом, незважаючи на політичну приреченість своєї батьківщини.

Будь-який канал — це не лише викопана і залита водою траншея: його дно і береги необхідно зміцнити, побудувати в потрібних місцях греблі і шлюзи, а для утримання рівня води провести водогінні канали від найближчих озер. А ще — розширити русла вузьких річок, які сполучаються каналом.

У Королівському однією з таких річечок був Мухавець, який впадає біля Бреста-Литовського в Західний Буг, — ця річка, вже зливаючись з Наревом, несе свої води у Віслу і Балтику. А в Чорне море можна було потрапити через крихітну Піну, притоку Прип'яті, а нею вже плисти до Дніпра.

Русла Мухавця і Піны будівельникам довелося поглиблювати і розширювати упродовж 64 км і 74 км відповідно. При цьому повністю рукотворна частина Королівського каналу становила 58 км.

Усі роботи з проектування і будівництва каналу і шлюзів провів шведський інженер-гідротехнік Шульц.

На початку літа 1784 роки Матеуш Бутримович спорядив десять шухалів — річкових плоскодонних суден — і з Пінська вирушив з ними новим каналом. До Варшави дісталися на початку осені. Мабуть, дорогою часто затримувалися, щоб дешево закупити місцеві білоруські товари — мед, віск, копчену рибу.

У польській столиці експедицію зустріли із захватом, і далі вона вирушила з товаром до Гданьська, який стоїть на 15 км західніше від гирла Вісли.

Похід пінського судді зробив непогану рекламу новому водному шляху. Тому ж 1784-го ним до Пінська вирядився король зі свитою. Монарх призначив щорічно 100 тис. злотих на утримання і охорону каналу. Через це він і став Королівським каналом.

Незабаром східні землі Речі Посполитої разом з ним опинилися у складі Російської імперії. І в 1846-1848 роках Петербург рішуче взявся за реконструкцію каналу. Судноплавну ширину довели до мінімуму в 14 м, для підтримки рівня води шлях оснастили міцними дерев'яними греблями і поставили додаткові шлюзи. Щорічно на потреби каналу казна виділяла 25 тис. крб.

Відтак водний шлях Вісла—Дніпро отримав друге життя. Щорічно ним на захід йшли близько 2 тис. торгових суден. А 1886-го до Севастополя каналом доправили п'ять морських міноносців, побудованих для Росії на верфі Шихау в прусському Ельбінгу.

 

фото_непростая наука

НЕПРОСТА НАУКА: Дніпровські лоцмани на одному з порогів річки, фото кінця 1920-х

Лицарі Дніпра

Прохід по Дніпру в Чорне море у той час ускладнювали пороги — природні гірські утворення, що перегороджували русло річки від Катеринослава (зараз — Дніпро) до Олександрівська (зараз — Запоріжжя). Упродовж 65 км їх було дев'ять.

У давньоруські часи пороги обходили, перетягуючи кораблі піщаним правим берегом. Та коли цю місцевість обжили запорізькі козаки, з'явився своєрідний стан лоцманів, які вміли проводити будь-які судна повз небезпечні скелі і валуни. Причому як вниз, так і вгору по річці.

Дніпровські лоцмани отримали особливі права після того, як навесні 1787 року провели через пороги велику флотилію Катерини II, — імператриця зі свитою вирішила відвідати нещодавно завойований Крим. Після цієї поїздки Григорій Потьомкін, намісник цариці в Таврії, затвердив лоцманську організацію, яку склали 121 людина. До кінця XIX століття вони жили в селищах Старі Кодаки, Сурські Хутори, Широке і Лоцманська Кам'янка.

Сім'ї лоцманів звільнили від рекрутських наборів і призначили досить м’які податки. Самі річкові провідники отримували державну зарплатню і за першої необхідності повинні були виходити на роботу навіть під час жнив.

Своє мистецтво дніпровські провідники передавали тільки з досвідом. Щоб стати лоцманом, треба було проходити учнем не менше п'яти років. Після цього — досить складний іспит: на карті-схемі претенденти мали показати майже 350 об'єктів. Останній з лоцманів Олексій Запорожець у своїй книзі вказував принаймні 9 порогів, 51 кам'яну перепону, 137 валунів, 4 скелі, 53 острови, 4 притоки Дніпра, 13 млинів ("камені, які все перемелюють"), 10 гребель і каналів, 3 коси, 2 ходових вири.

У 1932 році в Запоріжжі запустили ДніпроГЕС, і пороги поховали води Дніпровського водосховища, яке утворилося на північ від станційної греблі. Лоцмани втратили роботу.

Ненадовго вони повернулися до свого промислу після війни, поки електростанцію відновлювали, і вода в річці на якийсь час зійшла до колишнього рівня.

МАЙЖЕ МОРЯКИ: Частина команди військового судна Генерал Шептицький, Пінськ, 1930-ті роки

Річки битв

У 1918 році, з початком більшовицької агресії у бік України і Польщі, колишній Королівський канал, що став Дніпровсько-Бузьким, перетворився на військову артерію.

Вже у березні 1920‑го, коли почалася польсько-більшовицька війна, військо маршала Пілсудського відбило у червоних білоруський Мозир. Комуністи відступили притьмом і залишили в місцевому порту значну частину кораблів Дніпровської флотилії. Вони опинилися в руках поляків. Зокрема, Пілсудський отримав оснащений артилерією торговий корабель Десна, розрахований на команду із 40 чоловік. Його побудували 1917-го на київській судноверфі, а в новій іпостасі він отримав ім'я Генерал Шептицький.

У квітні 1920-го об'єднана армія Пілсудського і Симона Петлюри рушила на Київ, який на той момент удруге тримали в руках більшовики. Загін польської флотилії на чолі з капітаном Олександром Ольшевським вийшов з Пінська у бік Дніпра. Дещо випереджаючи свої війська, біля Чорнобиля він зустрівся з флотилією більшовиків під командуванням Андрія Полупанова. Бій тривав декілька годин. Поляки вивели з ладу три кораблі червоних і потопили Губительный, влучивши снарядом у його трюм з боєприпасами. Полупанівці відійшли на багато кілометрів на південь від Києва. Річковики Ольшевського першими увійшли до міста, сіючи паніку у військах супротивника.

У тому ж 1920-му, за Версальським мирним договором, Польща отримала незалежність. Річкова військова флотилія країни незабаром збільшилася до 100 бойових і технічних суден, а її штаб-квартира розмістилася в Пінську. Місто стоїть там, де зливаються Піна і Прип'ять, а навколишні річечки і озера з ранньої весни до пізнього літа утворювали справжнє море, на якому зручно було проводити бойові навчання.

У вересні 1939 року Німеччина і СРСР розкроїли Польщу. Дніпровсько-Бузький канал до Бреста опинився в Радянській Білорусії. Поляки затопили свої кораблі, а їм на зміну прийшли військові річковики з Києва під командуванням Віссаріона Григорьєва.

"Досить смішно було, коли маленький з мінімальною осадкою, але непогано озброєний монітор [військове судно з невеликою осадкою і низькими бортами] стопорить хід, щоб пропустити стадо корів, які бредуть через Піну. А з берега, до якого руку протягти, зі своїх високих гнізд незворушно розглядають корабель і геть його не бояться чорно-білі лелеки, — згадував Григорьєв про інспекцію підконтрольних річкових просторів.— Побували ми і на старовинному Дніпровсько-Бузькому каналі, який веде кордону межі, на Західний Буг. Канал цей виглядав якимсь дорежимним, старим: усі його шлюзи — дерев’яні".

 

ВИГІДНИЙ БАРТЕР: Пакування телевізорів Рембрандт на заводі Sachsenwerk в Радебергу, НДР, 1954 рік. Їх купував СРCР за залізну руду з Кривого Рогу. Дніпровсько-Бузьким каналом її переправляли баржами до Бреста, а там вантажили у вагони на європейську колію

 

З кінця 1940 року Кремль став готуватися до війни з Третім рейхом. У цих планах задіяли і старовинний канал. Дніпровську флотилію радянські воєначальники розформували: частину кораблів відправили на Дунай, де у Румунії Союз відібрав Бесарабію, а інші судна перекинули в Пінськ, ближче до західного кордону. До складу нової флотилії — Пінської — входила навіть рота морської піхоти, придатна для наступальної війни, як її мислив Сталін.

Проте в перші ж дні реальної, а не вигаданої радянською Ставкою війни німці відрізали судна Пінської флотилії від наземної інфраструктури. Не маючи навіть зв'язку з командуванням, кораблі під командуванням контр-адмірала Дмитра Рогачова з берега червоноармійці не раз сприймали як німецькі, і жорстоко їх обстрілювали.

Незабаром флотилія відступила до української столиці. А німці швидко заволоділи каналом і вже в серпні 1941-го, за місяць до капітуляції Києва, контролювали обидва береги Дніпра на 60 км південніше від гирла Прип'яті.

Після війни Дніпровсько-Бузький канал відновили, і вже в 1947 році він став важливою ланкою транспортно-економічної співпраці країн соцблоку.

За результатами конференції у Потсдамі німецько-польський кордон посунувся далеко на захід. Варшава отримала, зокрема, німецьку Нижню Сілезію, багату вугіллям. Однак за договором про репарацію Москва претендувала на нього в першу чергу. Комуністичний уряд Польщі покірно підписав угоду з СРСР на постачання цього вугілля в обмін на мільярдні кредити. У договорі сторони вказали причину — "компенсація за передачу німецьких активів на територію Польщі".

Польський історик Адам Ротфельд наводить дані про те, що 1947-го в Союз Дніпровсько-Бузьким каналом пішло 8 млн т сілезького вугілля, в наступні два роки — по 12 млн. т. Зрештою за декілька післявоєнних років Москва вивезла з Польщі 49,5 млн т "чорного золота". За неї СРСР віддав $ 56,2 млн, хоча за актуальними на той момент світовими цінами подібна партія обійшлася б у $577,3 млн.

Союз використав канал і для постачань в Східну Німеччину(ГДР) криворізької залізної руди. Річ у тім, що нова німецька держава втратила доступ до традиційних джерел металу - Рейнської області, яка залишилася західній частині колишнього Рейху. "Виручив" Кремль — вже в 1951 році металургійні комбінати у Бранденбургу і Фюрстенбергу отримали 143,3 тис. т радянської сировини. Назустріч їй відправилися на схід перші телевізори і крокуючі крани.

Москва тримала НДР на цьому сировинному гачку до 1991 року: щодня з України по воді до Бреста йшло більше десяти барж з рудою. Одне таке судно могло нести 900 т, а це — залізничний ешелон з 18 вагонів.

Зараз Дніпровсько-Бузький канал мінімально використовує Білорусь. Хоча в січні 1996 року в Женеві європейські країни підписали угоду Про найважливіші внутрішні водні шляхи міжнародного значення, яка передбачає відродження водного шляху від Вісли до Дніпра. У 2009 році до цієї конвенції приєдналася і Україна.

ВИПЕРЕДЖАЮЧИ ЧАС: Розвідний міст на каналі Огінського. На межі XVIII-XIX століть такі споруди вважалися вершиною інженерного мистецтва. Аугустовський канал (1826 рік) з подібною гідротехнікою внесений до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО

© 2014-2020, ТОВ «ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МЕДІА-ДК». Всі права захищені. E-mail редакції: news@nv.ua, відділу реклами: sales@nv.ua
Використання матеріалів сайту можливе за умови дотримання Правил користування сайтомі правил використання матеріалів сайту.

Усі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".


Матеріали, відмічені позначками , , , публікуються на правах реклами.