Нелюбов до могили

Про що мовчать жінки

Лише 10% з 1 млн жінок наважуються говорити про домашнє насильство
Це матеріал Електронної версії журналу Новое Время, відкритий для ознайомлення. Щоб прочитати закриті статті – передплатіть.

Щорічно 600 представниць слабкої статі гинуть в Україні від домашнього насильства. Лише 10% з 1 млн жінок, які зазнають насильства, наважуються говорити

Катерина Іванова

33- річна киянка Ірина, яка попросила не називати її прізвище в пресі, прожила з чоловіком в офіційному шлюбі сім років. П'ять з них чоловік доводив свою перевагу: принижував і ображав дружину, чи не щодня бив. Він і до весілля, як згадує тепер Ірина, міг сказати щось нецензурне на її адресу. Але жінка не звертала на це уваги, бо "кохала його і боялася втратити таким чином".

Від слів до справи  тобто від лайливих висловлювань до рукоприкладства — чоловік киянки перейшов у той момент, коли вона сама була на п'ятому місяці вагітності. Після цього він попросив вибачення. А потім знову дав волю кулакам. Це стало своєрідним нескінченним циклом каяття і побиттів. Страх і почуття провини змушували скривджену жінку мовчати.

Ірина терпіла довго. Але коли під час чергової сварки чоловік зламав їй ніс, вона зважилася на розлучення. Їхньому синові тоді було два роки.

"Я зрозуміла, що наступного разу він мене може дійсно вбити", — сумно посміхається киянка.

За словами Анастасії Дєєвої, заступник міністра внутрішніх справ України з питань європейської інтеграції, кожен день поліція фіксує 348 фактів домашнього насильства, і в 70-80% випадків його жертвами стають жінки.


Розрахунки, проведені Інститутом демографії та соціальних досліджень на замовлення Фонду народонаселення ООН, говорять про те, що щорічно 1,1 млн українок стикаються з фізичною та сексуальною агресією в сім'ї.

І більшість з них мовчать. "У поліцію звертаються тільки 10-15% постраждалих", — стверджує Катерина Левченко, президент Міжнародного правозахисного центру Ла Страда-Україна.

Одні українки роками терплять чоловіка-тирана, тому що не вірять в те, що їм вдасться себе захистити. Інші вважають деякі домашні проблеми соціальною нормою. А дехто не готовий називати насильством те, що робить з ними чоловік.

Так, за даними Українського інституту соціальних досліджень, лише 27% жінок вважають образи проявом насильства і тільки 32% подібним чином оцінюють приниження. Для 49% респонденток насильство — це побої, а 56% згодні вважати насильством зґвалтування.

"У нас вся система виховання побудована на тому, що дівчатка слабкі, — каже Анна Довгопол, координатор програми Гендерна демократія в представництві Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні. — Вважається, що їх потрібно захищати, а значить мається на увазі, що їх можна бити".

Левченко з Ла Страда називає домашнє насильство не просто проблемою, а "війною на маленькому полігоні": щорічно в країні від рук партнерів гинуть 600 жінок. Це в 3,5 рази більше, ніж їх гине в ході бойових дій в зоні АТО. "Подібне абсолютно ненормально", — констатує Каспар Пік, представник Фонду народонаселення ООН в Україні.

Гра в мовчанку

ля", — представляється худенька шатенка, несміливо сідаючи на стілець, і просить не називати її прізвище в пресі.

Їй 26, вона мама двох хлопчиків — двох і чотирьох років. Сама теж схожа на дитину.

З батьком синів відносини у Юлії не склалися, а новий цивільний чоловік, який здавався уважним і чуйним під час цукерково-букетного періоду, перетворився на деспота, щойно стали жити разом. Ревнивець, він став контролювати кожен крок жінки. Варто було затриматися на півгодини — відразу підозрював у зраді.

Юлія зізнається: спочатку подібна "турбота" їй навіть подобалася. Думала: ревнує — значить любить.

І все ж незабаром тотальний контроль став нестерпним для неї. Однак перша ж боязка спроба заявити про свої права закінчилася принизливим скандалом. "Та кому ти потрібна з двома дітьми? — зловтішався партнер під час сварки та тут же пригрозив: — Підеш - постраждає вся твоя сім'я".

Доведена до відчаю Юлія разом з дітьми звернулася в Центр допомоги жінкам і сім'ям Деснянського району Києва. Це один з півсотні державних центрів, де жертви домашнього насильства отримують не тільки безкоштовну юридичну та психологічну допомогу, а й тимчасовий притулок.

"Той випадок, коли було важливо не просто проконсультувати, але і фізично висмикнути людину з кола насильства, — коментує історію Юлії Тетяна Бачек, директор центру, який за рік надає допомогу 2 тис. клієнтів. — Проблема в дотриманні меж обох партнерів. Один йде в наступ, інший не може з цим впоратися".

фото 01

НЕ МОВЧАТИ: Тетяна Бачек каже, що 15 років тому перших клієнтів її центру доводилося вишукувати. Зараз до них щодня звертаються до 10 осіб

За словами Бачек, якщо нічого не робити, ситуація повторюватиметься.

Але готовність рішуче відстоювати свої права є не у всіх.

Якраз про це розповідає Тетяна, консультант гарячої лінії Ла Страда-Україна — прізвища подібних співробітників не розголошуються. "Сьогодні мені телефонувала жінка, якій чоловік рік тому вибив щелепу, тепер в неї постійні проблеми з цим, — каже консультант. — По гарячих слідах вона чоловіка пожаліла і заяву на нього не написала. А тепер запитує: а якщо я зараз в поліцію напишу заяву, її зареєструють? "

Андрій Ткачов, старший інспектор з особливих доручень Департаменту патрульної поліції, розповідає про невелике дослідження, яке його підлеглі недавно провели в Дніпрі. Ті опитали 29 жертв домашнього насильства і з'ясували, що 23 жінки знайшли більше сотні причин, які виправдовують агресію їхніх співмешканців. "У психології цей стан називається "стокгольмський синдром", — говорить Ткачов.

У нас вся система виховання вибудувана на тому, що дівчата слабкі 
Анна Довгопол,
координатор програми
Гендерна демократія

За словами старшого інспектора, жертви схильні виправдовувати своїх мучителів з багатьох причин: тут і фінансова залежність, і відсутність власного житла, і нерозуміння того, як уникнути агресії, а також невіра в те, що хтось може допомогти.

А як же жінкам вірити в захист, кажуть експерти, якщо за фактом закон лише зрідка стає на сторону принижених і ображених. Тільки троє з десяти українських чоловіків, звинувачених в насильстві по відношенню до членів своїх сімей, що тягне на кримінальний злочин, отримують реальні тюремні терміни. До такого висновку прийшли експерти Женевського центру демократичного контролю над збройними силами (DCAF), які досліджували проблему спільно з колегами з Ла Страда-Україна.

Подібний результат не здивував аналітиків DCAF, тому що вони з'ясували також інший момент: за їхніми даними, майже 40% працівників системи кримінального правосуддя  поліцейських, прокурорів, суддів  вважають домашнє насильство приватною справою. А 60% впевнені: жертви самі винні в тому, що з ними сталося.

Крім того, за даними DCAF і Ла Страда-Україна, більше чотирьох п'ятих поліцейських і суддів в країні розглядають випадки домашнього насильства як "сімейну суперечку", чекаючи, що жертви пробачать кривдників заради збереження того, що в радянські часи називали чарункою суспільства. Подібні справи вітчизняні слуги закону найчастіше розглядають без присутності жертви, а середня тривалість кожного судового слухання становить всього 7 хвилин.

Навіть ті працівники кримінального правосуддя, які усвідомлюють серйозність проблеми, не завжди можуть якісно виконувати свою роботу. Тому що вони обмежені в можливостях.

Бачек з Центру допомоги жінкам каже: після звернення жертви домашнього насильства в поліцію співробітники правоохоронних органів повинні передати інформацію за ланцюжком всім структурам, задіяним в роботі з такою категорією людей. Іноді на це йдуть місяці. "Буває, виклик на 102 надходить в серпні, а тільки в грудні за адресою, де сталося насильство, приходить соціальний працівник", — розповідає Бачек.

Юрист Ла Страда-Україна Людмила Кормош, яка консультує жертв сімейної агресії, розповідає: часто прохання про допомогу для тих, хто звернувся стає додатковою травмою. Адже щоб притягти кривдника до кримінальної відповідальності, недостатньо викликати міліцію — потрібно звернутися до дільничного інспектора, взяти направлення на судмедекспертизу, зафіксувати факт нанесення тілесних ушкоджень. При цьому, за словами Кормош, бюро судмедекспертизи є не скрізь, і працюють вони не цілодобово. А на зняття побоїв за законом відведено три дні. І якщо інцидент стався в п'ятницю ввечері, то в понеділок вранці вже може бути пізно.

На війні як на війні

В важати випадки домашнього насильства чимось побутовим  неприпустима помилка. І її ціну Левченко добре знає. Як член комісії з питань помилування при президенті, вона розглядає клопотання про зміну міри покарання. І, за її словами, більше третини подібних прохань написані жінками, які скоїли вбивство.

Вивчаючи особисті справи прохачок-злочинниць, Левченко виявила, що вони самі довгий час були жертвами тих, кого зрештою відправили на той світ. Вбивство кривдника стало відповіддю жінок на відсутність дієвої реакції з боку правоохоронців.

Калічаться не тільки жіночі долі. За словами Піка, люди, які зростали в оточенні регулярних родинних конфліктів, дорослішаючи, втричі частіше стають жертвами або агресорами, ніж ті, хто не стикався з подібним в дитинстві.

У всій цій сумній історії є і економічний аспект. Експерти Фонду народонаселення ООН підрахували, що ціна насильства над жінками в Україні  витрати, які в підсумку несе держава і самі сім'ї (адмінвитрати, втрата майна і працездатності),  досягає $208 млн на рік. При цьому міжнародні дослідження говорять про те, що $1, вкладений в профілактику, економить $15-20 наступних витрат, викликаних агресією.

фото 2

ПО ДЗВІНКУ: Тетяна, консультант гарячої лінії Ла Страда-Україна, розповідає, що в 2016-му на їхній номер 386 надійшло вчетверо більше дзвінків, ніж роком раніше

За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), насильство над жінками — світова проблема. Третина опитаних ВООЗ представниць слабкої статі з різних країн заявили, що вони піддавалися насильству з боку їхніх чоловіків. Найвищий показник подібних відповідей аналітики зафіксували в країнах Південно-Східної Азії (37,7%). Однак і в ЄС 23% опитаних жінок говорять про те ж.

Йдеться не просто про жорстоке поводження  статистика ВООЗ свідчить: 38% вбивств жінок в світі  справа рук їхніх партнерів.

Серед європейських і північноамериканських держав Україна за рівнем гендерного насильства перебуває в другій  більш позитивній  частині списку. Але це не привід для самозаспокоєння.

Бачек наводить приклад Німеччини: там в разі звернення жінки в поліцію з приводу сімейного насильства піти з дому повинен буде кривдник, а не жертва. Більш того, агресора зобов'яжуть пройти корекційну програму. Не кажучи вже про подальші кримінальних наслідки, якщо чоловік проштрафився серйозно.

В Україні ж лише з 2002 року домашню агресію стали визначати як адміністративне правопорушення. Вже щось. Але, як кажуть експерти, без кримінального покарання подібна міра неефективна. У Європі, наприклад, насильство в сім'ї криміналізоване.

Того ж домагаються від Верховної ради і місцеві активісти: для цього парламент повинен ратифікувати так звану Стамбульську конвенцію, спрямовану на запобігання насильства над жінками. Однак більшість народних депутатів не хочуть голосувати за подібну ініціативу. "Вони бояться самого слова гендер",  пояснює Ірина Луценко, представник Блоку Петра Порошенка, яка очолює в Україні Стамбульську групу  об'єднання, яке лобіює однойменну конвенцію.

Озвучуючи цифри, що підтверджують тяжке становище українок, дружина Генпрокурора Юрія Луценка і один з лідерів парламентської більшості, зітхнувши додає: "Але ж після питання миру  це [ратифікація конвенції] головне питання".

Втім, є і хороші новини. Чотири місяці тому Нацполіція запустила пілотний проект під назвою Поліна: в Дарницькому районі Києва, Малиновському районі Одеси, а також в Сєвєродонецьку МВС створила мобільні групи, які виїжджають виключно на виклики жертв сімейних сварок. Їхній досвід в найближчому майбутньому поширять і на інші регіони.

Логічне рішення: адже число звернень в поліцію з боку жінок в Україні зростає. Але це навіть надихає представників МВС. "Тому що нехай і повільно, але проблема домашнього насильства виходить з тіні",  пояснює Дєєва.