Точка зору. Новий протест

Зламати копії

Наша наївність  — ключ до перемоги старих еліт. Ми впевнені, що, вийшовши на вулицю, будемо почуті. Але це не так. І якщо три роки тому нам не потрібно було пояснювати, за що ми і проти кого, то сьогодні такої розкоші у нас немає

Наша наївність  ключ до перемоги старих еліт. Ми впевнені, що, вийшовши на вулицю, будемо почуті. Але це не так. І якщо три роки тому нам не потрібно було пояснювати, за що ми і проти кого, то сьогодні такої розкоші у нас немає

  

Мустафа Найєм,
народний депутат (БПП)

М и щось робимо не так, і цим прекрасно користуються ті, у кого більше ресурсів і досвіду. Уже другий тиждень у Києві триває акція на підтримку великої політичної реформи. Через деякий час вимоги і суть самого заходу сильно змінилися. Можна скільки завгодно говорити про форму, зміст і численність людей на акції, сенс не змінюється  влада так і не навчилася проводити перемовини з вулицею. Змінилася форма  протестуючих не так сильно б'ють, менше газу і шуму, але рефлекси ті ж.

Ми ж наївно вважаємо, що нас всі чують, всі розуміють, і впевнені, що нас повинні підтримати. Така наївність  ключ до чергової перемоги старих еліт, які не зацікавлені в тому, щоб на вибори приходила інша аудиторія — ті, хто ніколи не обирав і вже не обере комуністів, регіоналів і їх сучасні патерналістські перевтілення.

Потрібно визнати, що ми, що прийшли в політику вперше, виявилися жертвою своїх уявлень про неї, намагаючись протягом трьох років заслужити повагу і розуміння людей, які ніколи нас не вважали і не вважатимуть своїми. Це політична геронтофілія, результатом якої стає розчарування нашого покоління і втрата ідентичності.

У кожного протесту своя аудиторія. Загальне обурення як інструмент мобілізації не працює. Те, що в країні багато що йде не так, розуміють всі. Що з цим треба боротися  теж. Але так само, як і багатьом політикам, які не готові стояти поруч один з одним, людям з різним ступенем радикалізму і політизованості не завжди комфортно стояти на одній площі і ночувати в одному наметі.

Не потрібно робити з цього трагедії. Особливо смішно чути іронію і жартування з боку Адміністрації президента і невротиків з "синдромом Анни Герман". Просто нагадаю, що це говорять люди, які метушливо бігали до Януковича і не зуміли поділити сцену Майдану навіть перед загрозою смерті сотень людей. Вони забули, як Яценюк і Кличко не хотіли виходити на сцену разом з Тягнибоком? А Петро Олексійович вже не пам'ятає, що ті ж опозиціонери не пускали на сцену його самого? Смішно.

Створюється враження, що нагорі у когось в голові міцно оселилася параноя і страх

Ще дурніше порівнювати сьогоднішні протести з подіями трирічної давності. Євромайдан був унікальним явищем. Його неможливо копіювати або імітувати. Події 2013 року стали наслідком зовсім інших настроїв. Бажання різних верств, професій і соціальних груп діяти спільно народилося не відразу. Це був результат накопичення невдалих акцій, мітингів, протестів, організованих тодішньою опозицією.

При цьому три роки тому ми були в зрозумілій всім рамці. Ми знали, хто ворог, хто друг і де проходять невидимі барикади. Нам не потрібно було пояснювати один одному, за що ми і проти кого. Сьогодні у нас немає такої розкоші.

Тепер ми заручники інертності та жадібності влади з одного боку, і реальної війни на фронті — з іншого. Будь-яка критика і обурення стають легкою мішенню провладних ресурсів, залишаючи громадянському суспільству зовсім невеликий вибір форм і засобів у вузькому коридорі між "шатуни допомагають Кремлю" і "младореформатори заважають нам будувати будку".

Створюється стійке відчуття, що нагорі у когось в голові міцно оселилася параноя і страх. Протягом трьох років від протестуючих не просто відгороджуються (поліцейськими загородженнями і автозаками) — маргіналізується сама ідея протесту.

Давайте згадаємо: з часів Євромайдану не було жодного мітингу, який не таврували "п'ятою колоною". Адміністрація президента і її союзники вішають цей ярлик на будь-який протест. "Рукою Кремля" і "шатунами" називали акції і за впровадження електронних декларацій, і за справедливі суди, і проти валютних кредитів і навіть в пам'ять про Павла Шеремету.

З ким же домовлялася влада? З тими, у кого були гроші і телеканали. Їх "протест" вони прекрасно чують. Власники телеканалів, банків і монополій  часті гості в кабінетах президента, прем'єра і членів уряду. Від них складніше відвернутися і з ними легше сторгуватися, віджимаючи частку ефірів і фінансових потоків. Це їх реальність, вони не зміняться. Їх можна бити по руках, вимагати, загрожувати, але не це головне.

Нам важливо думати про процеси, здатні змінити не тільки гравців, але і систему. На акціях протесту і в цілому в суспільному житті практично не чути голос ліберального покоління  молода аудиторія, що скептично спостерігає зі сторони, не почула смислів, які змусили б їх зацікавитися громадським життям.

Вони все ще залишаються спостерігачами. Нам потрібна мобілізаційна кампанія для пошуку нових лідерів, які самі будуть зацікавлені взяти на себе відповідальність, а не стояти в масовці ще однієї політичної сили або виступати на розігріві у чергового вождя. Цим я і займуся. Набридло копіювати.

© 2014-2020, ТОВ «ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МЕДІА-ДК». Всі права захищені. E-mail редакції: news@nv.ua, відділу реклами: sales@nv.ua
Використання матеріалів сайту можливе за умови дотримання Правил користування сайтомі правил використання матеріалів сайту.

Усі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".


Матеріали, відмічені позначками , , , публікуються на правах реклами.