Точка зору. Ультиматум Росії

Пустили війну

Кремль удався до загострення відносин із Заходом, перейшовши межу, яку не наважувалися перетнути радянські лідери

Кремль удався до загострення відносин із Заходом, перейшовши межу, яку не наважувалися перетнути радянські лідери. Це свідчить і про рівень адекватності російської влади, і про ступінь її відчаю

 

 

Лілія Шевцова,
російський публіцист,
старший науковий співробітник
Brookings Institution

    

Якщо вірити російському дискусійному мейнстріму, РФ наразі напередодні зіткнення із Заходом або принаймні з його лідером — США. Ядерний ультиматум, оголошений Москвою Вашингтону — або ви приймаєте наші правила гри, або ми розмотлошуємо пакет ядерних угод, — став проголошенням готовності до конфронтації. І відтоді Кремль не втомлюється доводити, що не жартує. Фактично Володимир Путін пустив до гри свій останній козир, що здається нерозсудливістю.

Жоден лідер при здоровому глузді не позбавлятиме себе можливості тримати в рукаві найубивчіший аргумент. Не здобувши від Америки згоди прийняти ультиматум, Кремль має або здавати назад, а це втрата обличчя, або робити новий крок, демонструючи готовність виконати загрозу. А це вже вихід за межі відомої моделі холодної війни, яка в нинішній ситуації може здатися достатньо дружнім пікніком.

Спостерігачі здебільшого вважають, що кремлівський ультиматум, складений як невиконуваний,— лише шантаж, аби підвищити рівень ризиків і дістати від Заходу хоч якісь поступки. Власне, ідеться про блеф, який ніхто з російського боку не спробував навіть закамуфлювати. Але справа в тому, що Захід після такого знущального ультиматуму не згодиться із жодною із заявлених Кремлем вимог (хоча багато хто в Європі ще недавно був готовий до нормалізації відносин з Росією). І зрозуміло чому: це стане не тільки колективним приниженням ліберальної демократії, але й запрошенням до нових ультиматумів Кремля. А дрібні компроміси своєю чергою не можуть задовольнити Кремль — вони означають приниження. Як мінімум.

Ми бачимо, як російське самодержавство потрапило в пастку

Якщо в Кремлі дійсно хтось вірив, що цей ультиматум призведе до примирення або збентежить західний табір, то це ознака неадекватного оцінювання ситуації. Насправді ми бачимо іншу відповідь: консолідацію Заходу на платформі стримування Росії. Кремль, явно захоплюючись своєю тактичною винахідливістю, затягнув себе в пастку. Надія на те, що Захід проковтне війну з Україною, виявилася наївністю. Спроба вийти з ізоляції через військову операцію в Сирії призвела до чергового загострення відносин. Тепер новий виток конфронтації з Заходом, щоб змусити його дружити "по‑нашому", загрожує реальним зіткненням, якого ніхто — і Кремль теж — не хоче. Отже, Москва загнала себе в кут і не може знайти вихід у межах свого бачення світу, а до нового бачення не готова.

Звісно, можливе й інше пояснення: Кремль і не сподівається на компроміс із Заходом, а своїм ультиматумом намагається здобути привід для нових образ і Веймарського синдрому. Не виключено, що ці два мотиви — надія на поступки і готовність постійно ображатися — переплітаються в кремлівській уяві. Якщо так, є підстави для похмурого передчуття щодо того, чим завершиться це "переплетення".

Можливий і логічніший мотив. Для Кремля важливіші не наслідки його "гамбіту" на міжнародній сцені, а можливість дістати мілітаристську легітимацію влади перед президентськими виборами. Кримнашистський синдром втратив консолідувальний вплив, а війна в Сирії ніколи не була фактором мобілізації. А тепер, коли підтримку населення немає чим купити, його потрібно вкинути у воєнний час, коли проблема рівня життя відійде на другий план і людей більше хвилюватиме виживання і безпека. Але справа в тому, що вже на останньому етапі існування СРСР військова легітимація влади почала себе вичерпувати. Проте сьогодні Кремлю особливо складно переконати суспільство, яке стало суспільством споживачів, і російську еліту, яка стала класом рантьє, відмовитися від своїх інтересів. В ім'я чого і кого?

Ми бачимо, як російське самодержавство потрапило в капкан. З одного боку, не може знайти інший спосіб виживання, крім повернення до мілітаризації. Однак, з іншого, може запропонувати лише імітаційну мілітаризацію, оскільки для реального переходу на воєнний час немає ні ресурсів, ні готовності суспільства в ньому жити.

До речі, навіть радянські лідери зважувалися на конфлікти з Америкою на периферії — в Африці, Латинській Америці та Азії. Але не в Європі. Сьогодні Кремль удався до загострення відносин із Заходом у Європі, перейшовши червону межу, яку не наважувалися перетнути радянські лідери. Це свідчить і про ступінь адекватності російської влади, і про ступінь її відчаю. Відступ буде для Росії демонстрацією слабкості, насамперед перед власною елітою, яка почала перейматися мілітаристською істерикою Кремля. Провокувати Захід і далі? Це стане кроком до чорної безодні.
© 2014-2020, ТОВ «ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «МЕДІА-ДК». Всі права захищені. E-mail редакції: news@nv.ua, відділу реклами: sales@nv.ua
Використання матеріалів сайту можливе за умови дотримання Правил користування сайтомі правил використання матеріалів сайту.

Усі матеріали, які розміщені на цьому сайті із посиланням на агентство "Інтерфакс-Україна", не підлягають подальшому відтворенню та/чи розповсюдженню в будь-якій формі, інакше як з письмового дозволу агентства "Інтерфакс-Україна".


Матеріали, відмічені позначками , , , публікуються на правах реклами.