Різниця в часі

Леонід Парфьонов, у минулому — зірка актуального російського телебачення, а тепер історик-документаліст, розмірковує про Росію, постійно порівнюючи її з Україною

Ольга Духніч

Якою мовою спілкуватимемося російською чи українською? — запитує в аудиторії російський журналіст Леонід Парфьонов. Зал Fedoriv hub, майданчик для публічних заходів в київському офісі маркетингової компанії Fedoriv, повний, що, втім, не дивно: чи не найбільш відомий тележурналіст пострадянського простору, автор масштабного документального проекту про радянській і пострадянській історії Намедни, в Києві званий гість.

У перші дні червня за підтримки Fedoriv hub він представив в Україні другу частину своєї документальної трилогії Російські євреї, яка охоплює період з 1918 по 1948 роки. Фільм присвячений російському єврейству і його ключовим фігурам, які вплинули на становлення епохи.

П'ятикратний володар престижної російської телевізійної премії Тефі, Парфьонов вже 10 років як пішов з російського ТБ. Тепер він знімає історичні документальні фільми, які користуються великою популярністю. Пішовши від політики в історію, він уникає ярликів російського ліберала чи опозиціонера, при цьому його виступ на протестній Болотній площі взимку 2011‑го якраз ліберальними і співчуваючими опозиції росіянами давно розібрано на цитати.

Журналіст і документаліст Парфьонов в діалогах з українською аудиторією обережний і дипломатичний. Як і в розмові з НВ — він не прагне давати оцінку українським політичним реаліям. Зате про те, що відбувається в Росії, готовий говорити довго і докладно. Втім, більше про ретроспективу, ніж про майбутнє.

Документальний цикл Російські євреї — це черговий фрагмент супертеми, якою я зайнятий. Російські євреї, росіяни, грузини, росіяни, німці — герої задуманого мною циклу нових фільмів. І я, росіянин, який народився і виріс у найбільш російському регіоні Росії (за даними останнього перепису населення) — Вологодській області,— радий, гордий і щасливий, що є і такі росіяни. Без них наша цивілізація була б набагато біднішою. Та що говорити — "наше все" Пушкін — в сучасній термінології афро-російський поет. Ви уявляєте, щоб Кобзар написав мулат?

Чужий, чи іновірець, в Росії стає своїм. В цьому і є широта російської цивілізації. Найдовше нашою країною правили одна німкеня — її називали "матінкою Катериною Олексіївною", і один грузин — його називали "батьком народів". До Катерини II і до Сталіна можна ставитися по-різному, але з чим не посперечаєшся — правління тієї й іншого були дуже великоросійськими.

Звичайно, до діячів культури [євреїв] — Леоніда Утьосова, Марка Шагала, Ісаака Дунаєвського і безлічі інших — в наших фільмах особливо тепле ставлення. Але наша спільна історія-драматична, трагічна. І в ній поряд з російськими душогубами присутні ще і російські євреї з не менш суперечливою репутацією — Лев Троцький, Яків Свердлов, Генріх Ягода.

В Росії є багато різних менших Росій. Для мене, як для уродженця півночі, жителі Кубані — інші росіяни. Ми знімали про Урал чотири серії Хребет Росії — там взагалі все інше, ніж у Середній смузі. Пітер — окремий світ, я там п'ять років жив, коли навчався в університеті, і цю відмінність дуже відчуваю. А мобільність населення низька, люди живуть своїм регіоном, не маючи власних уявлень про ситуацію в країні і світі.

Але і соціально ми дуже "листковий пиріг". У старих спальних районах Москви люди живуть загалом як на периферії, не маючи жодного стосунку до центру мегаполіса з його багатством, шиком, культурою, благополуччям. Ви не гірше мене це уявляєте — українські контрасти між заходом і сходом, між багатством і бідністю виглядають навіть різкіше російських.

 
Несподіванкою для мене спадкоємність СРСР і РФ не стала. Ще перший телепроект [Намедни 1961-1991 років] мав підзаголовок Наша ера - те минуле, яке відчувається дійсно своїм. В ньому ми провели інвентаризацію історії — ось такі феномени нас сформували і от чому ми такі, які є. А в 2007‑му в Росії почався явний "ренесанс радянської античності".

СРСР виявився матрицею, на яку наклалася пострадянська реальність. Тому я став готувати книжковий проект Намедни. У ньому, крім розширення і повної переробки телеверсії попередніх 30 років, я склав томи і до 2010 року. Тому що важливо бачити спадкоємність епох. Зараз закінчується оформлення тому 1931-1940 років — найбільш "радянська античність", формування сталінського соціалізму.

Вільна журналістика в Росії і будь-де ще існуватиме не тому, що є хороші журналісти. А тому, що є аудиторія, яку цікавить журналістика. Якщо її немає, немає і журналістики. Судячи з жовтизни популярних видань і мізерності аудиторії якісних ЗМІ, становище Росії і України приблизно однакове. У вас населення приблизно дорівнює британському? От і порівняйте свою пресу та англійську.

У Росії тиражі публіцистики нижчі за польські. Я з газет читаю Відомості і Коммерсантъ, а з інтернет-видань — Republic і Meduza. З деякими застереженнями, це хороша журналістика і досить вільна. І дуже непопулярна для 140‑мільйонної країни.

Сьогодні в Росії влада з обшуками може прийти до будь-кого. Поки скрізь в колишньому СРСР, крім країн Балтії, влада може прийти куди завгодно. Я регулярно буваю в Естонії, і мені, ще і в силу приналежності до географічно схожого регіону, зрозуміло, який вражаючий шлях пройшла маленька, але горда країна за роки незалежності. Олег Кашин колись точно написав: хочеться, щоб росіянин в Росії відчував себе як естонець в Естонії.

Я вже не займаюся громадською діяльністю. Але готовий підтримати протест, що співпадає з моїми настроями. Молоде покоління росіян, вступаючи в життя, відчуває в країні брак можливостей для самореалізації. І вони мають рацію. Може, вони додумаються до необхідності саме громадського проекту, потреби життєвої перебудови.

У моєму поколінні все ж кілька мільйонів чоловік реалізували особистий проект, я сам в їхньому числі. Але суспільства ми не створили. Так що тут не до лідерства, а скоріше до нас слід висунути претензії.

Напевно, у старшого покоління росіян ще є бажання жити подіями в Україні. Але марно думати, що, наприклад, ось те молоде покоління, що сьогодні виходить протестувати на площу, особливо переймається Україною. У людей своїх справ повно.

 
Чому вас, українців, так турбує якийсь лист Собчак? Будьте по‑справжньому самодостатніми і не реагуйте на будь-який пчих з Москви! Написала б Собчак відкритий лист Меркель — звернув би на це хтось увагу в Німеччини? Ви ж хочете здійснити свій національний проект для власного щастя, а не на зло москалям? Ось і дійте не озираючись, а там, дивись, як побічний ефект від досягнутого результату Києву, Львову і Харкову позаздрять не тільки Донецьк з Луганськом, але і Москва з Петербургом.

Це ви поділяєте російських лібералів на тих, хто визнає незалежність України, і тих, хто її своїми зверненнями ігнорує. А я не знаю, яким російським лібералом я є. Нехай інші класифікують. На проекті Російські євреї я багато знімав у Києві, Одесі, у Львівській області і взагалі мінімум раз на рік до вас приїжджаю. Ось на джазовому фестивалі був, перший фільм показував, зараз приїхав з другим.

Мої враження скоріше туристичні, і всерйоз про зміни в українському житті я дізнатися не можу, суджу лише за зовнішніми ознаками. Що після Майдану в 2004‑му частіше чуєш про розчарування результатами і перспективами. І це схоже на Росію 90‑х: ентузіазм, надії, а потім — важке похмілля.

Знайомство і кілька розмов зі Святославом Вакарчуком мене дуже вразили. Я напевно не все розумію в тому захваті публіки, який бачиш на концертах Океану Ельзи, але одне знаю точно — в Росії такої одностайно прийнятої самодіяльної фігури немає. Ні на сцені, ні десь ще.